Вогненне око. Олесь Ульяненко

падав навзнак, тріскаючи карком, а Санька глипала поглядом замороженої скумбрії, жмакаючи обличчя, як печене яблуко, проймаючись дивом: звідки дитячий, такий скривджений вираз на обличчі пропеченого циніка; вона багатозначно говорила: «Г-му-у». В такі години Шмулєвич думав про знущання долі, перспектива котрої перекинулася деінде, а не тут, – перекособочено звело, затягнуло в один вузол інтернатські мрії Віталія і Родика, шерепуватої Саньки і доктора Шмулєвича; і картина, дійство якої Шмулєвич приписував собі, виходила доволі-таки геніальна… Проте бували часи, коли Шмулєвич замикався в комірчині, він думав, що якби зійшлися вони десь у холодних вирах, що їх цапобороді мудрагелі називають Космосом, – він без цинічної претензії на вічність, котра справді-таки змусила їх існувати на цьому клаптику землі, де в уяві багатьох не те щоб терновий вінець і пробитий списом бік Мученика, не відомого нікому, з витертим ім'ям легіонера, що мав більше уяви, караючись через заподіяне, – солоденькі, трохи овіяні жахом казочки; навіть безформність уяви не сягала того, котрим усе було повне, потроху в їхньої мавпоподібної сірої юрби відбирало розум… Але… Але ми підемо далі, бо чомусь, за якимось браком, нам не дозволено заглядати у всі – підряд – думки доктора Шмулєвича: як мовити про неіснуююче, – певне, по цій хвилині вони всі, герої і ні, зійшлися, ще не існуючи, небачені, в короткому проміжку часу, дарованого смертю котрогось, в мент подиху свободи і вивільнення, що не дорівнює схлипові амебного, рахітичного існування усієї земної кулі; воно звело в одну страдницьку горизонталь, лишилося трохи, одна крихта, зовсім неможливо, але бажано: зачинити, ось так, зачинити, відіпхнути кістяк, обгризений, з широкими лопатистими кістками – порок. Ним роковане все; у ньому нема крайнощів, бо він кипить солодкуватою масою, виливаючись крізь банькаті очі доктора Шмулєвича, і він бачить високі зелені пагорби, де вітер переламувався, утробно бухнувши, у вітах яворів, полощучи чистоту полудня, розвіваючи – ген далеко – червоні і сірі плащі Рицарів Круглого Столу, – це прийде до Віталія, вгрузне в нього з далеких розповідей, од котрих несло прілістю втраченої чистоти тоді, як над жовтим горбом його містечка озвалися дзвони… І зараз Шмулєвич верещав дитиною, прокручуючи лишень один випадок – це знають усі, напевне, бо доктор полюбляв оповідати цю й ще інші історії, – тож беремося за осуд чи підтвердження тільки з його слів, – він оповідав про те, як його товаришеві по інтернату розбили голову, а все звели чомусь на Йоську, що нипав якраз мочарами, на прогулянці така прикра історія трапилася. Йоська замріяно клав на тремтливі долоні мушлі, котрим мільярди років, а то й більше; він, посапуючи, роздивлявся кожен завиток, плетиво, візерунки скойок, радісно схлипуючи при новій знахідці – сопля, та й годі. Аж неждано, несподівано потягли до виховательки – назвали бездушною худобою, показуючи розпанахану голову Марека. Марек тільки бутів казанською сиротою, тицяв пальцем, куди йому