Вогненне око. Олесь Ульяненко

мов од очищувальної клізми, – багнюка всіх потопів розповзається перед його зором, він дивується, він ридма ридає, конем закушує губи, він плаче, щоб більше розжалобити себе, певний того, що тільки на ньому трагедія зупинила свої вселенські удари… Ось він, герой… аж ні! – Вислизає: тисячі родів змиють мініатюрні потопи, доки опухлі варикозні ноги не принесуть до тихенької зальцбурзької смерті, вбитої в тім'я, що наречена батьківщиною. «Минаю все життя ці доми, і ніхто не покличе мене, а вдома – двори, прибиті квітом вишень, убрьохані кривавими тінями сходу сонця; білі, мов у передзим'ї, двори, де раз у раз, рік у рік виносили труни…» – це нагадало йому, що життя коротше, ніж він думав, – в'язкий страх, що налипав на підошви, переслідуючи з вулиці у вулицю, дрімаючи в закапелках, згорнувшись клубком на грудях, – вислизнув, жахонувши у прогнуті скроні втомою, розіллявши хисткі зблиски того, що плекало дитинство, молодість… І лишень жінка, тільки вона перетворює жах на жовту гнійну бовтанку; тільки жінці до снаги, до смаку лизнутися із самим чортом, породивши на світ, на муку – людину. їй можна повести по-янгельському головою, а в той момент пустити під укіс велетенську країну, перемішавши кров із лайном. Цього, на його ж користь, він не знав. Запросто волочився залізничними вокзалами, вигрітий теплом власної свободи, вигодовуючи й без того ситих од людської крові тарганів та вошей (що таргани жеруть людей, то було його чи не перше відкриття). І в серпні місяці, в народі прозванім августом, в шабаш скорботи, другого числа, року від народження Христа 198…, на очах розімлілого від задухи люду, під сівким дощем білий фронтон головпошти хилитнувся вліво, відтак осів, знявши брунатний вихор пилюги, поховавши під собою до десятка роззяв, що їм спало на думку помилуватися монументальністю сталінського ренесансу. Один чоловік на прізвисько Кайф, запеклий анашист, з довгою немитою косою, – він вже пройшов свідомість Крішни і Будди, навернувся на поганство, визнаючи цю віру як притаманну ментальності цього народу, сам колишній гіпі, а зараз певніше бомжара бомжарою, не кращий і не гірший за Родика, – а Родик і сам не знав, чого хотів, – тож Кайф багатозначно, промовисто помахав пальцем у себе перед носом, мовив: «Ти ба, кого поховала ета цаца… Народ-то не здєшній…» – Того августа скорботи, ужинку шмаргуючої вогнем смерті наркоманів, безпритульних, у країні, котра давно зійшла сплавнями крові, в очікуванні нового, – вони сиділи, Кайф і Родик, де у висохлих фонтанах розлазилося зелене жабуриння, жадібно смикали дим недопалків, по черзі передаючи їх із рук у руки, – напроти всілося двійко випещених красунь.

      Тонкошкірі красуні, легенько граючи стегнами, пройшли від безликої коробки консерваторії, поминули басейн фонтана, впавши в око купці зіщулених мокрих арабів; дерихвістки, попиваючи пивце, мацькаючи помадою кольору стиглої вишні горлечка пляшок імпортного баварського пива, – ковтали легенько, позираючи на вжалених вошвою та екземою чоловіків: мов і гарні хлопці з