Пригоди Шерлока Голмса. Артур Конан Дойл

але я був змушений вислухати їхні біографії.

      – А що ви дізналися про Ірен Адлер? – поцікавився я.

      – О, вона запаморочила голови всім чоловікам у цій частині міста. Вона – найчарівніша істота з усіх, хто носить жіночий капелюшок на цій планеті. Так кажуть в один голос усі серпантайнські конюхи. Живе тихо, виступає іноді на концертах, щодня о п’ятій годині дня виїжджає на прогулянку й рівно о сьомій повертається додому. Рідко виїжджає в інший час, крім тих випадків, коли співає. Лише один чоловік навідує її – тільки один, зате дуже часто. Брюнет, красень, бездоганно одягається, буває у неї щодня, інколи й двічі на день. Його ім’я – містер Ґодфрі Нортон із Темплу. Бачите, як вигідно увійти в довіру до кучерів! Вони його возили додому від серпантайнських стаєнь разів двадцять і все про нього знають. Вислухавши те, що вони мені довірили, я знову пішов туди, та неподалік від Брайоні-лодж став обмірковувати подальші дії.

      Цей Ґодфрі Нортон, вочевидь, відіграє істотну роль в усій справі. Він юрист. Це звучить зловісно. Що їх пов’язує і яка причина його частих відвідин? Хто вона: його клієнтка? Приятелька? Коханка? Якщо вона його клієнтка, то, ймовірно, саме йому віддала на зберігання ту світлину. Якщо ж коханка, то навряд чи. Від вирішення цього питання залежить, продовжувати мені роботу в Брайоні-лодж чи звернути увагу на помешкання того джентльмена в Темплі. Це питання дуже делікатне й розширює поле моїх розшуків… Боюся, Ватсоне, що надокучаю вам цими подробицями, але, щоб ви зрозуміли всю ситуацію, маю відкрити вам свої дрібні труднощі.

      – Я уважно стежу за вашим викладом, – запевнив я.

      – Я все ще зважував подумки цю справу, коли до Брайоні-лодж під’їхав витончений екіпаж і з нього вистрибнув якийсь джентльмен, дуже гарний, вусатий, смаглявий, із орлиним носом. Либонь, це і був той багатій, про котрого я чув. Мабуть, він дуже поспішав і був вкрай схвильований. Наказавши візникові чекати, він пробіг повз покоївку, яка відчинила йому двері, з виглядом людини, що почувається в цій оселі господарем.

      Я пробув там десь із півгодини й бачив крізь вікно вітальні, як він міряє кроками кімнату, збуджено розповідає про щось і розмахує руками. Її я не бачив. Але ось він вийшов на вулицю, ще більше схвильований. Підійшовши до екіпажа, він дістав із кишені золотий годинник і заклопотано зиркнув на нього. «Женіть, як вихор! – гукнув він візникові. – Спочатку до “Ґросса та Генке” на Ріджент-стрит, а потім до церкви Святої Моніки на Еджвер-роуд. Півґінеї, якщо доїдете за двадцять хвилин!»

      Вони помчали, а я роздумував, чи не податися мені за ними, аж раптом до будинку під’їхало чарівне маленьке ландо. Плащ на кучері був напіврозчахнутий, вузол краватки стирчав під самим вухом, а ремені упряжі вискочили з пряжок. Кучер заледве встиг зупинити коней, як Ірен випурхнула з дверей вілли та скочила в ландо. Я бачив її лише одну мить, але й цього було досить: дуже мила жіночка з таким обличчям, в яке чоловіки закохуються до безтями. «Церква Святої Моніки, Джоне! – гукнула вона. – Півсоверена, якщо доїдете