Росмерсгольм. Генрик Ибсен

та тихо, стискаючи йому руку). Вітаю в нашій хаті знову, любий Крол (кладе свої руки йому на плечі й дивиться у вічі). Дорогий, старий друже! Я так і знав, що одного разу тут у нас буде все так, як і колись.

      Крол. Але ж, чудний чоловіче, – невже ти міг собі уявити, що між нами щось могло статися!

      Ребека(до Росмера). Так, подумайте, як добре, що це була лише одна уява.

      Росмер. Це було справді так, Кролю. Але чого ж ти так відокремився від нас?

      Крол. Бо я не хотів ходити тут живою згадкою про ті нещасливі роки – і про неї, що загинула під млиновим колесом.

      Росмер. Це була гарна думка в тебе. Ти був завжди таки чутливий. Але це не давало тобі жодної підстави віддалятись від нас. Ходімо, сядемо на канапу. (Сідають). Ні, для мене зовсім не боляче згадувати про Беату. Ми говоримо щодня про неї. Нам здається, що вона все ще належить до нашого дому.

      Крол. Це справді так?

      Ребека(засвічує лампу). Так, це справді так.

      Росмер. Це ж так зрозуміло. Ми обоє так щиро любили її. Як Ребека – як фрекен Вест, так і я, ми обоє робили все, що було можливе, щоб полегшити страждання бідолашної хворої. Ми не маємо, в чому докоряти собі. Тому, мені так здається, в згадках про Беату є якесь хороше й миле почуття.

      Крол. Любі, хороші люди. Відтепер я приходитиму до вас щодня.

      Ребека(сідаючи в крісло). Гаразд, глядіть же, додержуйте слова!

      Росмер(трохи невпевнено). Слухай, Кроле, я дуже хотів би, щоб наші відносини ніколи не порвались. Ти був для мене вірним порадником весь час, відколи ми знайомі. Ще з часів студентства.

      Крол. Так, і я завжди надавав цьому великої ваги. Може, тепер у тебе є щось надзвичайне?

      Росмер. Є багато дечого такого, про що мені хотілось би поговорити з тобою одверто й щиро. Так би мовити, від щирого серця.

      Ребека. Так, це правда, пане Росмере? Мені здається, це було б так гарно – між старими приятелями.

      Крол. О, ти можеш бути певен, я маю теж багато дечого поговорити з тобою. Тепер я став активним політиком, як тобі відомо.

      Росмер. Так, я чув. Як це, власне, сталося?

      Крол. Мусів знаєш. Мусів, хоч і не хотів. Неможливо довше залишатись тільки глядачем. Тепер, коли саме радикали взяли до рук владу, тепер слушний час. Тому я також взявся об’єднати, нарешті, наш маленький гурток приятелів ще тісніше. Тепер, кажу, саме час!

      Ребека(з легкою посмішкою). А чи тепер, власне, не надто пізно?

      Крол. Безумовно було б багато краще, якби ми були завчасно захопили течію. Але хто ж міг сподіватись, що це так далеко заведе? Я у всякому разі не гадав (встає і ходить по кімнаті). А тепер у мене справді розплющились очі. Тепер бунтівничі настрої протиснулись навіть у школу.

      Росмер. У школу? Але ж не у твою школу?

      Крол. Еге, так воно і є. В мою власну школу. Як тобі здається? Між іншим, я довідався, що хлопці у старшому класі, себто частина хлопців, заснували вже з пів року тому таємний гурток і виписували Мортенсгорову газету.

      Ребека. О, «Маяк».

      Крол. Еге, як вам здається, чи це здорова