Восьма жертва. Дарина Гнатко

невідомого, що вишукався біля Пивихи. Багато хто погрішував саме на солдатів – ото як новий гарнізон зупинився під Градизьком, так і зарізав хтось нещасну Харитину.

      За три ж дні знову залуналися селом крики несамовиті.

      Ярина саме на панщину ранком з Уляною збиралася, й хоча Уляна виглядала слабкою та блідою, а все ж мала йти, бо вже Морозенко, панський наглядач, носився селом, мов та сила нечиста на коні своїм, зганяючи всіх. Жінки та дівчата мовчки виходили з дворів – чоловіки вже були в полі. Й ось у ту хвилину в ранковому прохолодному тумані залунали раптом несамовиті крики, котрі перекричали й роздратовані вигуки завжди злуватого Морозенка. Ярина здригнулася й завмерла біля воріт, зачувши крик той – їй згадалася ніч та, коли пробудила всю хату Солоха. Крізь сон міцний у свідомість натомленої Ярини увірвалися крики ті, що луналися все ближче й ближче, допоки не залунали геть поряд, і Ярина знехотя виринула зі сну, розплющила очі й з лежанки, котру поділювала разом із Уляною, побачила, як батько засвічує каганця й мати, щось сердито бурмочучи собі під носа, з неприбраним темним волоссям вовком позиркує на Солоху, котра внеслася до хати, геть не вгаваючи, з лицем, білішим від святкової сорочки її, та страшними темними очима, котрі були вирячені так, що Ярина відразу ж подумала про те, чи не збожеволіла було невістка.

      Батько вхопив Солоху за плечі, легенько зворушив.

      – Солохо, голубонько… що таке?..

      Солоха захлинулася власним криком, тицьнула в бік дверей.

      – Там… там…

      Раденко погладив її.

      – Що ж там, моя дитино?

      – Дівчина лежить… і маки на сорочці… То я гадала, що маки, а руки в кров вмочила. Ось… – Якось жалібно схлипнувши, Солоха простягнула вперед руки свої повновиді, й Ярина при світлі каганця досить непевнім побачила, що пальці Солохи й справді були вмоченими в щось червоне, схоже на кров.

      Батько нахмурився.

      – Дитинко…

      – Вона там лежить, на стежині в ліску… – якось безбарвно промовила Солоха й, обхопивши себе руками, почала розгойдуватися з боку в бік.

      Так віднайшли Харитину Довженківну.

      Й зараз хтось кричав так само, як кричала ото вночі Солоха.

      Морозенко, зупинивши коня свого неподалік від Раденків, нахмурився й підозріло зіщулився, дивлячись у напрямку тому, звідки долинався крик, і видавалося, що село ціле завмерлося, дослухаючись до крику того, й тільки собаки наполохано брехалися по дворищах…

      Голосила стара Мотря Титариха.

      Неслася, мов та дівка молодая, з боку ліска й голосила, наче божевільна.

      Морозенко вилаявся й знехотя спішився.

      – Якого дідька волаєш, дурна бабо?

      Його могутні та сильні руки, не призвичаєні геть до роботи й такі, що нічого важкішого від нагая зроду не тримали, – вони в одну мить ухопили Титариху, й баба так і захлинулася криком власним, змовкла так різко й залупала водянистими сірими очима, перестрашено вирячившись на Морозенка.

      – Так