Помилка. Светлана Талан

Гната Максимовича, який сидів на лавці біля фельдшерсько-акушерського пункту й курив. Скільки себе пам’ятала Вероніка, він тут працював. Змінювалися санітарки, і тільки він був незмінним і незамінним. При пункті було дві палати. Одна для породіль, інша для хворих. Гнат Максимович був не тільки фельдшером, він і акушер, і терапевт, і взагалі лікував усіх удень і вночі. Тільки в критичних випадках викликав машину з райцентру, щоб направити хворого на лікування до вузького спеціаліста. Якщо потрібна була допомога лікаря серед ночі, то всі бігли до нього додому, знаючи, що його будинок ніколи не замикався. І Гнат Максимович поспішав на порятунок у будь-яку негоду. За це односельці ставилися до нього з великою повагою. Навіть його ім’я вимовляли ввічливо, найчастіше називаючи позаочі «наш Максимович».

      – Добрий день! – привіталася Вероніка, і, не чекаючи вітання, запитала: – Як там Уля? Не народила ще?

      – Народила, – без ентузіазму відповів Гнат Максимович і дістав із пачки чергову цигарку.

      І тільки зараз Вероніка помітила, що чоловік чимось заклопотаний.

      – З нею… З Улею все гаразд? – обережно запитала вона.

      – Не зовсім.

      – Я можу її відвідати?

      – Не поспішай, – сказав Гнат Максимович, затягнувшись димом. – Сядь, розмова є.

      Вероніка тихенько примостилася на краєчок лавки. Їй стало тривожно і страшно.

      Вона боялася поставити запитання, просто сиділа мовчки, чекаючи, поки Гнат Максимович докурить. Він зробив останню затяжку й кинув недопалок у металеву бочку з водою, яка була наполовину вкопана в землю.

      – Увечері в неї почалися перейми, – промовив фельдшер, – і тільки вчора я вперше побачив її медичну картку. Виявляється, у неї проблеми із серцем.

      – Проблеми із серцем? Серйозні?

      – Настільки, що їй не можна було заводити дітей. Я, звичайно, відразу викликав із міста кардіолога, бо її відправляти було вже пізно, але в них вічні проблеми із заправкою «швидкої». Ось сиджу чекаю. Обіцяли до обіду привезти фахівця, – сказав Гнат Максимович, вдивляючись у дорогу, – а їх усе немає й немає.

      – Пообіцяли – значить приїдуть, – сказала Вероніка неуважно. – Так до неї можна чи ні?

      – Сподіваюся, що вони приїдуть вчасно, – зітхнув чоловік. – Я ось про що хотів тебе попросити. Уляна мені не зізналася, від кого народила, але ти запитай її, так, про всяк випадок.

      – Вона може й мені не зізнатися. Та й яке це має значення?

      – Ех, ти! А ще майбутній лікар! – похитав головою Гнат Максимович. – Я ж тобі сказав, що погана вона, бажано б батька знайти про всяк випадок. Мало що…

      – Я постараюся дізнатися, – упалим голосом пообіцяла Вероніка. – Її можна погодувати?

      – Погодуй. Невідомо, коли їй дадуть поїсти.

      – Я пішла.

      – Не забудь одягти халат! – гукнув їй навздогін Гнат Максимович.

      Вероніка прочинила палату, і перше, що впало їй в очі, – це Уля, яка лежала під крапельницею. Обличчя було білішим від простирадла, яким її прикрили, а губи мали фіолетово-синюшний відтінок. Уля побачила Вероніку, і