.

та батька.

      – Ось, мої хороші, помилуйтеся, це ваш онук, – сказала вона, і грудка спазму стисла горло.

      – Люба, ми ж з тобою домовилися, – зауважив Назар. – Тобі не можна хвилюватися, може пропасти молоко.

      Той самий повчальний тон, немов учитель дає настанови своїй учениці.

      – Усе буде добре, – сказала Вероніка чи то чоловікові, чи портретам на стіні.

      Вони розібрали торби й поспішили найняти людей для встановлення хреста. Коли ті пішли з цвинтаря, Вероніка затрималася. За однією огорожею були дві могилки – батька й матері. Вероніка була ще підлітком, коли мама сказала: «Це я собі місце залишила біля свого чоловіка, щоб ніхто поряд із ним не лежав». Тоді Вероніка образилася на маму. Здавалося, що попереду таке довге життя, що старість мами десь дуже-дуже далеко, а вона говорить такі дурниці. Чи не все одно, де лежати після смерті? Тепер Вероніка думала інакше. Мама таки мала рацію, залишивши для своєї могили місце поруч із батьком, який був її єдиним чоловіком, її вічним коханням і болем одночасно. Тепер вони назавжди разом. Тіла` тут, а ду´ші там. Вероніка підняла голову, немов намагаючись віднайти в безхмарній блакиті неба душі своїх рідних людей.

      – Ходімо додому, – сказав Назар, обійнявши її за плечі.

      Вероніка поцілувала портрети мами й тата. Хотілося впасти на могили й розридатися, але вона стримала себе. На руках чоловіка спав її син, онук її батьків, який потребував турботи й молока.

      – Ви завжди зі мною, – сказала Вероніка, зачиняючи огорожу.

      Вона на мить затрималася і знайшла в собі сили всміхнутися. Якщо батьки її бачать, то не хотілося б, щоб помітили сльози, які заблищали в очах.

      Увечері Зірку впустила у двір тітка Валя.

      – А-а-а, ви вже приїхали, – сказала тітка Валя, поцілувавши Вероніку. – А я думаю, хто це відчинив хвіртку?

      – А де ж Уля? Я її ще не бачила, – запитала Вероніка.

      – Я вже три тижні господарюю у вас, – зітхнула сусідка.

      – То де ж Уля? – стривожилася Вероніка.

      – Не хотіла тобі казати, та, видно, доведеться. – Жінка втерла фартухом піт на обличчі. – Поїхала Уля виписуватися та забрати медичну картку, а потім подзвонила й сказала, що прихворіла й потрапила до лікарні. Ось уже третій тиждень від неї ні слуху, ні духу. Може, народила вже? – Тітка Валя стенула плечима.

      – А я ж бо й думаю: щось не видно її, – задумливо промовила Вероніка.

      – Приїде. Куди їй подітися? Крім тітки Тоні, у неї нікого немає, – сказала сусідка.

      Тітка Валя поспішила додому, а Вероніка пішла доїти Зірку. Корова не забула її. Вона довірливо потерлася мордою об плече Вероніки. Дівчина обняла корову за шию, чмокнула її в «зірочку» на лобі й сказала:

      – Спасибі тобі, Зіронько.

      У корівнику приємно пахло сіном, молоком і тілом Зірки. Усе таке знайоме й рідне! На мить Вероніці здалося, що все як раніше. Зараз вона принесе в дім відро з парним молоком, а мама подасть випрану марлю.

      – Ціди