Кровна мста. Ярослав Яріш

Місяць саме вийшов з-за хмари, залив усе своїм світлом. На тичці біля самої кибитки стриміла голова із довгими сивими вусами. Вуй! Русичі переглянулися між собою, в очах кожного палало бажання помсти.

      Місяць був круглий і своїм холодним, срібним промінням світив на сплячих печенігів. Від того сон ставав тяжким, важко було прокинутися. Степовики крутилися, бубоніли щось у тяжкій дрімоті, не в змозі вирватися з неї, розплющити повіки. Руси різали сонних степовиків одного за одним, стривожені коні, почувши смерть, заржали, але навіть тепер печеніги прокидалися дуже довго. Руси були швидкими, сильними та зграбними, як кара Перунова.

      Мирослав був увесь у ворожій крові. Біля його ніг лежало багато побитих та конаючих воїнів. Він убив їх швидко – печеніги й не зрозуміли, що з ними сталося. Достойного опору вони так і не чинили: декотрі кинулися тікати, та їх догнали й добили тихо і безжально. Останнім був печенізький вельможа. Впізнали по багатому одягу та золотих перснях на руках. Він вискочив із кибитки, витяг шаблю. Слідом показалася жіноча чи навіть дитяча голова, та він наказав їй тут же сховатися. Так, це був той самий ватажок степовиків, якому купець заплатив сріблом за безпечний проїзд, Мирослав упізнав його відразу.

      Лука із Соколом разом кинулися на нього, скрутили, забравши шаблю. Інші швидко добили решту печенігів, тоді зібралися навколо полоненого. Сокол посадив його, схопив за чуприну. Степовик зціпив зуби.

      Мирослав підійшов до нього, спитав щось по-печенізьки. Той не відповів.

      – Він і по-нашому розуміє. – Раптом підступив ближче Бурий. – Скажи, Карабаю.

      Печеніг широко відкрив очі, побачивши русича. Той сів навприсядки перед ним.

      – Бурий…

      – Упізнав-таки, і я тебе впізнав. Перетнулися наші дороги. Це родич ханів печенізьких, син-князьок одного з родів. Колись заручником був у князя Святополка.

      Перші слова Бурого були адресовані степовику, а останні – своїм товаришам.

      – Бачу, ви добре знаєтеся. Спитай його, Бурий, де решта печенігів, – мовив Мирослав.

      – Чув, що тебе питають?! – гаркнув вой.

      Степовик зблід із виду, скрипів зубами.

      – Ну, сам скажеш чи трохи крові тобі випустити?

      Він усе одно мовчав, тільки лиховісно блискав очима то на Мирослава, то на Бурого.

      – Тягніть його до вогню, будемо язик розв’язувати, – скомандував Мирослав, і Сокол із Бурим поволочили полоненого до вогнища, яке стало пригасати. Сокол роздмухав його, підкинув туди дров.

      Доки ці троє розмовляли зі степовиком, інші заходилися сідлати печенізьких коней. Орда й справді могла бути десь недалеко, тож баритися не можна, а чимшвидше забиратися звідси.

      Карабаю запхали до рота якусь стару ганчірку, роззули. Той заборсався щосили, здогадавшись, що його жде.

      – Зачекайте, – затримав своїх воїв Мирослав.

      Вони посадили Карабая, вийняли ганчірку.

      – Говори.

      Степовик довго харкав, намагаючись виплюнути залишки ганчірки з рота.

      – Я нічого вам не скажу.