Кровна мста. Ярослав Яріш

густий ліс, підтоплений річковою водою. Йшло до вечора, навкруги почало темніти.

      – Правду ти казав, воєводо, – хмариться. Та й вітер став дужчати, – дивлячись на небо, мовив Вадим.

      Тим часом перед очима стала Хортиця – усі ще дужче налягли на весла.

      Виходили з човна, коли вже блискавки розтинали небо, а дощ лив наче з цебра. Мужі забирали із собою все, що могло намокнути, і йшли до лісу, який ріс на скелястій голові острова. Там було розміщене старе руське городище. Його давно вже зруйнували печеніги, залишивши тільки вали. Згодом руські купці там побудували курінь, в якому можна перечекати негоду.

      Злива змивала піт із їхніх тіл, а з ним і втому, додавала бадьорості. Вітер гудів, махав у різні боки верховіттями старих сосен і дубів; чагарники, що росли на схилах, пригинав ледь не до землі. Вуй знав, що така сильна буря налітає швидко й сильно, і горе тому, кого вона застукає на воді чи в чистому полі. Однак вона і минає швидко, розтративши силу.

      Грім відгримів, і його відлуння чулося лише здалека. Злива також припинилася, а замість неї дрипав дощик. Стало тихо.

      Мужі сиділи в курені навколо вогнища. Грілися, сушили одяг. Вечеряли шинкою та сухарями, які набридли вже за цілу дорогу. Після того, як буря перейшла, почуття спокою й тепла огорнуло дружинників, що сиділи в курені. Тільки один Турик залишався стояти на варті, трясся в мокрому корзні від холоду й ловив носом запах диму від вогнища.

      – Тут можна засісти на кілька днів. Треба буде розвідати, де печеніги. Якщо нема близько – волоком перетягнемо човна по берегу. Проти течії пороги не перейти, – сказав Мирослав.

      – Їх наче й нема, та вони, бусурмани, з-під землі вискочити можуть. Знаю я їх. Кинуть аркан на шию – і пропало наше сольство. Треба було поганцям більше заплатити, аби ще човна кіньми переволочили, – сказав Середич.

      – Дурень той, хто вірить бусурманам, – втрутився Вуй.

      Купець Вадим також сказав своє слово:

      – За печенігів не бійтеся – не зачеплять. Хоч вони і розбишаки, та коли їм заплатиш – без страху їдь собі далі. Навіть перепустку дали.

      При цих словах він витяг із кишені заяложену червону хустину з якоюсь вишивкою.

      Спокійна мова бувалого мандрівника вселила надію. Мирослав усміхнувся.

      – Ти, купче, знайомства всюди маєш. Певно, уже й Морані запхав у кишеню, щоби завчасу тебе до пекла не забрала.

      Усі посміхнулися з такої вигадки. Тільки Вуй суворо мовив:

      – Підемо завтра та поклонимося старому хортицькому дубові.

      – Ми є християни, а не язичники, щоби кланятися деревам, – гостро відповів Середич.

      – Ми є русичі, роду руського. І Святослав, і Ігор, і ще Олег ставали на Хортиці, щоб жертви кумирам зробити. Ми жертви робити не будемо, та поклонитися старому велетню годиться. Бо так ще наші діди робили.

      Середич махнув рукою – не хотів сперечатися із впертим дідом.

      Після вечері до воєводи підсів Волос. Це був дужий молодець, кароокий, темноволосий.

      – Розкажи, воєводо, про битву останню князя Святослава. Казали,