Кровна мста. Ярослав Яріш

на поталу поганим лишили? – це вже мовив Бурий – широкоплечий, грізний вой із кошлатими бровами.

      – Пішки не втекти – степовики переловлять. Он уже по очеретах нишпорять, – сказав і Сокол.

      Середич побачив, що його голос у меншості, поглянув на свого небожа, бажаючи хоч у ньому знайти підтримку.

      Турик зрозумів, що має і він сказати, тож мовив:

      – Воєвода може бути ще живим.

      З його словами стало зрозуміло, яке рішення прийняли дружинники. Середич лише плюнув спересердя за борт човна.

      – Там же може бути ціла орда. Пощо пхатися просто Люциперові в пащу?!

      Ніби й не чуючи його розпачливих слів, підсумував Мирослав:

      – До сутінків вони будуть шукати нас, а як зайде сонце – ми вистежимо їх. Знайдемо Вуя, захопимо коней і верхи будемо пробиватися до Києва. Човна заховаємо тут, заберемо по дорозі назад. Чи всіх згода буде?

      – Всіх, – майже одноголосно відповіли вої.

      Мирослав поглянув на Вадима, що пробував підвестися.

      – А ти?

      – Шкода тут човника лишати. Та живот лишити – ще гірше. Тільки винен ти мені, Мирославе. Через тебе мені тепер ні до Корсуня, ні до печенігів. Поганці ніколи досі не нападали на купців із ханськими хустками. Справа у сольстві, голову даю. – Купець посміхнувся. – А ти, Мирославе, ще казав мені, що то від мене святі угодники відвернулися. Це від вас вони відвернулися.

      Дружинники чули ті слова, однак мовчали. Не мали що відповісти пораненому купцеві.

      Тим часом печеніги і справді наблизилися. Вої швидко позбирали все у шкіряні мішки, щоб не замокло, прив’язали до днища човна мотузами. Крам довелося просто втопити. Вадим бачив, як його паволоки пішли на дно, скривився більше, ніж від пекучої рани. Далі дружинники скочили з човна у воду. Їм вдалося перевернути тихо судно, накрити його очеретом. Тепер самі поховалися хто під водою, хто під човном, хто в комишах.

      Степовики переправилися недалеко того місця, де ховалися русичі. Вони широкою лавою розійшлися по очеретах і по берегу, й сунули просто до схованки, намагаючись щось побачити, аби знайти якісь сліди.

      Очерет розрісся густо, під ногами була трясовина, багнюка, страшенно кусали комарі. Печеніги бродили у ній по пояс, уважно все роздивляючись. Інші на глибині плавали на своїх човнах.

      І ось вони вже зовсім поруч. Волос, який сидів під водою і лише дихав через очеретину, поволі став виймати ніж, щоби тихо зняти степовика, котрий підійшов до човна надто близько. А той тим часом усе роздивлявся. Він бачив борт, та подумав, що це стовбур дерева, звалений бурею, лежить у воді, весь почорнів і зогнив – просмолене днище скидалося на старе дерево. Печеніг побрів далі.

      Наважилися показати голови зі своїх схованок, коли степовики відійшли вже на кілька сотень кроків. Вони, певно, вирішили, що руси справді потопили човна і тікають від них пішки. Поспішали.

      Човна так і лишили захованим в очереті, а самі назирці подалися за печенігами. Степовики під вечір стали табором, трохи відійшовши у степ від берега, запалили багаття. Печеніги тут чулися повними