З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа

і пісню, де «І сніцца нам нє рок ат касмадрома». Ну, бо ми чули таке слово «рок», і хто його там знає, від чого він може бути. (В принципі, це все не так фатально, як у тому ж десь віці у мого приятеля Артура: він діловито, в передчутті того, що в майбутньому стане музи-кантом-експериментатором, співав радянську пісню: «Я – блакінастікум, я блакіна-а-астікум». Робота собі уявляв хлопчик, прибульця з космосу, срібного блакінастікума. Його – як і нас свого часу – приголомшив той момент, коли він узнав безжальну правду про розсипаний урожай зимових яблук).

      Яблука не були дефіцитними фруктами, їх ми на Чорний День із Галею не запасали. Яблука не треба було зеленими купувати в Москві, а потім ще півтижня тримати вдома на батареї, щоби дозріли. Такі маніпуляції пророблялися з терпкими бананами – було проколешся на власній нетерплячості, куснеш такий банан, а він тобі в роті ніби шерстяну шкарпетку лицьовими петлями зв’яже! Банани, в принципі, теж не підходили на Чорний День, бо могли до нього зогнити. Не те було з шоколадками й цукерками, вічними цінностями нашого дитинства. Вони за нашої пам’яті жодного разу не зіпсувалися, а завжди пахли тонко, збудливо і шоколадно. До того ж уночі вони надійно охоронялися моєю вагою – я на тій тахті з тайником спала. Навіть була колись спала в тахті, спокусившися здоровою дерев’яною поверхнею з ДВП на зміну провислим і обірваним пружинам. Не знаю, чого ми так довго не викидали ту тахту, – видно, була вона дорога татові як пам’ять про односпальне холостяцьке минуле.

      Інколи Чорний День, не прийшовши сам, посилав своїх передвісників. Це було в такі дні, коли мама з татом уже давно повернулися з-за кордону і всі їхні гостинці було безапеляційно з’їдено. Всі, крім тих, що сховалися в тахту. Тоді ми з Галею, зваживши всі за і проти (а насправді лише керуючись моїм апетитом, бо Галя – завше як я), лізли руками в дірку і намацували цукерок. Витягали його, роздивлялися. І знову лізли в дірку, щоби дістати такий самий. (Ми все ховали попарно, щоб уникнути паніки розподілу, коли настане Чорний День.)

      Але той щось не приходив і не приходив. Ми втомилися його чекати – й одного погожого дня заточили всі свої припаси. І не боліли в нас ні зуби, ні животи, ні совість. Тільки жаль було, що нічого більше не лишилося. Так що ми ще довго після того, в очікуванні нових закордонних надходжень, потай одна від одної лазили руками в дірки тахти. Раптом десь там ще завалялося щось на Чорний День?…

      2009

      Моя сім’я і спорт

      От якщо ви думаєте, що у мене в сім’ї не поталанило з музикою, ви нічо не знаєте. Бо зі спортом поталанило ще менше.

      Мама після народження кучерявого ангеляти – моєї сестри – почала маніакально займатись аеробікою. Аеробіка була записана на платівці голосом бадьорої і точно худої тьоті в гетрах, з хімією і трикотажною полосочкою, що притискала їй хімію до голови. Тьотю, либонь, було сфотографовано на обкладинці платівки, а далі, у вкладеному буклеті, вже просто намальовано. Щоби люди бачили, як це правильно робиться. Бо на ранкову гімнастику по телевізору не кожна мама встане, а