З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа

то нє. Мама, звісно, могла мені ставити в приклад роботящу Оксану Наконечну, котра, завидівши чудо техніки – наш пилосос (вони ще не мали), могла за двадцять хвилин пропилососити нам усю квартиру. Вдячна вже за чудо потриматися за Чудо… Я цим свідомо користувалася. Якщо хоче людина попрацювати, хто ж безсердечно стане відбирати у неї право на працю?!

      – Ти – як твій тато! – не вгавала мама. – Керовніки. Лиш би самим нічого не робити й іншими командувати.

      Насправді командувати у мене не виходило навіть самою собою. І якщо свята (за маминими словами) Оксана Наконечна швиденько все прибирала і бігла гуляти, то я була… як би то сказати… трохи не тої комплекції. Бігти – задача непосильна. Забагато в мені було кілограмів і власної гідності. Відповідно, через те я й прибирати швидко не могла. Бо була естеткою. Сиджу, бувало, перед етажеркою триповерховою: внизу складені найменш красиві й зовсім нелюбимі ґумові надувні пупси, конструктори в коробках і вкрадена у когось надворі пластмасова гальба – це Пекло. Вище йде наш, земний Світ – ляльки, їхні столики і шафки. Сидять, чай собі п’ють, одяг одна одній показують. А зовсім нагорі, де небожителі, стояло все найкрасивіше – нові іграшки, м’які звірі (ляльок я ненавиділа, звірів любила) та інші гарні предмети, що не піддавалися класифікації. Тут у мене Рай. Ну, і звісно, що цілий Світ триповерхової етажерки так запросто й остаточно не вкомплектувати – повсякчас потрібне дизайнерське втручання Вищого Розуму. Мого – в цім випадку.

      Так що таке. А мама на цю містику реагувала скакалкою. Тобто скакалкою мені по дупі. Хтось їй сказав, що то каталізатор. А я – ні фіга. Сиджу собі, складаю мешканців трьох світів, співаю тужливих народних пісень і мрію, що через відкрите вікно почують мене якісь заїжджі журналісти з телебачення і прийдуть до нас на четвертий поверх брати інтерв’ю. Як, спитають вони, вам вдається так доладно розкладати ваші іграшки і так особливо співати?…

      Саме на неї, спасенну «особливість», я тільки й сподівалася. Бо інакше шансу не було жодного – голос у мене не дзвенів дзвіночком, а гудів трубочкою, в яку запхали ту саму ганчірочку, що я нею стелаж недови-тирала. Тож ніколи, ніколи мене не ставили ні солісткою в хорі, ні ведучою на урочистих заходах – дарма що мала добрі дикцію і слух. Пхали мене до тих голосів, де не ставало «тримальників партії». Або де конче треба когось низького, баритонного, а хлопчики тоді ще, перед мутацією голосу, пищали так, що мати василева…

      – Карпа. Будеш третім голосом.

      А то й четвертим. Одного разу п’ятим. Хоча я й першим могла завити не гірш за Лару Процючку, якщо постаратися. Тільки ж усе одно перший голос – це для красивих худих білявок, у крайньому разі світло-русявок, із цибатими ногами і витріщеними ланячими очима (як у Лари Процючки). А я яка – подивіться на фотографії з машинкою: змінилося небагато. Гірка моя доленька. Але, в принципі, завжди потай вірилося, що мій унікальний талант тримають теж на Чорний День…

      Коли мав прийти Чорний День, ніхто точно не знав. Але ніхто й не сумнівався у його невідворотності: