Мертвяк їде на Захід. Дарія Кононенко

Ззовні гарна ферма, свинки рохкають, кури квокчуть, корова, ще й не одна, бо вони молоком торгують, не бідні. А от як побалакали зі мною, то я сів та думав, довго думав, аж годину. Якби не власна хата, я б від своєї майже нареченої утік би аж на Території та не повернувся б ніколи. Але тепер у них завжди буде нагадування про мене. Навіть якщо вони ту дитину віддадуть комусь або втоплять – вони все одно про мене вже не забудуть.

      Але ж дивно, ранчо манюсіньке, і взагалі більше схоже на ферму. Нащо на такому крихітному клаптику землі фінансовий консультант? Удова не може купити картоплі? Робертс тільки чхнув у відповідь, мовляв, хто не розбирається у ринку землі, той їде чистити стайню. А потім доїв варення та все ж пояснив:

      – Вона моя кузина, та ще й гарно готує. От ти коли-небудь їв варення з гарбуза?

      Я й такого гарбуза не їм, а він про варення каже. Але це не відповідь. Їсти ми всі любимо, але нащо тоді тут я? Що то за гроші були та чого вони мічені? А стайню я вже годину назад вичистив.

      – Вона продає те, що купив її чоловік, а будиночок такий маленький, бо їм так було зручно.

      – То що ж він купив? Дивно якось, більше землі – більше худоби, багатше ранчо. А вона продає.

      – Бо тут сталась дуже неприємна історія: її чоловік походив з багатої родини, успадкував гроші, одружився з нею, та вклав майже весь свій спадок у акції золотої жили. Жила вичерпалась. Але, поки в них були гроші, то він вкладав їх у геологічну розвідку. І він через оту розвідку знайшов ще одну жилу, тільки не золоту, а мідну. З цього удова та дитина і живуть. Ти не дививсь на варення, ти його їж.

      Та їм, їм я те варення. Чого він мене їжею пхає? Солодке таке, жовте.

      – Так от, – Робертс налив собі ще кави з білого порцелянового кавника у маленькі червоні квіточки, – Трент відвозив гроші до банку, але вона мені вже скаржилась, що їй не приходять відсотки. Вона звернулась до банку Макалістера, де у неї рахунок та оті гроші з жили крутяться, а їй відповідають, що ніхто грошей не вкладав. А потім і Трента оті хлопчики знайшли. Мертвого. З перерізаною горлянкою. А гроші я запам’ятав, бо вони були паперові, та на кожній банкноті поставив маленьку чорну крапочку чорним чорнилом.

      – Якби ти поставив синю крапочку чорним чорнилом, це було б незвично.

      – Не присікуйся до подробиць. Людину вбили.

      – А ті хлопці не могли його?

      – На жаль, ні. Вони були тут, як він поїхав, та знайшли тіло разом з нею.

      – А чого вони тут, якщо з багатої родини?

      – Бо їх випнули з трьох шкіл для багатих хлопчиків. Ти їх не чіпай.

      – Бо навчу поганому?

      – Навпаки, вони тебе можуть повчити поганому, а не ти їх.

      А мені ще треба зустрічати якусь Хетті? Етті? Едну? Ні, згадав, вона Летіція, Летті, це подружка удовиці. Цікаво, а чому вона приїхала? Хіба не можна листа написати? Бо дві жінки, один я та оті хлопчаки – це легка здобич для того чи тих, хто вбив того Трента. Тим більш, а що їй тут робити? Книжок я не знайшов, худоби теж. Мені це не подобається.

      Але