Мертвяк їде на Захід. Дарія Кононенко

Все залежить від того, хто мене питає.

      – Я питаю, бо голос знайомий, а от…

      – Пика не дуже. Та я і сам знаю, куля об каменюку зрикошетила, шматком каменю мені в око прилетіло. То хто мене питає? Ден Робертс, з яким ми охороняли диліжанси? Чи Ден Робертс, у якого попід хатою розвелися вовки?

      – Хтось середній між тим та тим, Нейте.

      – А нащо?

      – Та так, зустрів знайомого. Що, не можна побалакати у такий гарний день, без дощу та спеки?

      – Та можна, от тільки я тебе дуже добре знаю, Робертсе.

      – Та й я тебе знаю. Ти ніколи не відповідаєш прямо.

      – Таке вже у нас з тобою життя, Робертсе.

      – То ти своїм оком добре бачиш, чи прибираєш тут у стайні, бо милостиню тобі ніхто не подає, а їсти треба.

      – Та не скаржусь, поталанило.

      – То, якщо хочеш трошки підзаробити, приходь по обіді до готелю, у дев’ятий номер. А я тобі за це дещо цікаве розповім, про вусатого та про чоловіка з трьома перснями.

      – А ти звідкіля про це знаєш?

      – Одна пташка проспівала ввечері в садочку.

      – А наскільки я можу тобі вірити?

      – Ти ж досі живий, Нейте.

      – Тепер мене називають Мертвяком, після зустрічі з тими хлопцями.

      – Та хоч преподобним Лавкрафтом.

      – А він хто?

      – А ніхто, – Робертс весело затрусив своїми підборіддями, – я його тільки що вигадав з голови.

      І от що такому товстуну-веселуну сказати? Як відмовити? Тим більш, мені дійсно треба знати те, що він обіцяв. Звісно, Робертс слизькіший від сома на дні річки, але мені він ще не брехав.

      О, за такий номер не гріх і заплатити десять доларів за добу! Ой, дарма я не помився. Бо мої бруднючі джинси та роздерта на спині сорочка невідомо якого кольору якось не пасують до розкішного синього крісла. Про чоботи я мовчу, бо вони розірвались у чотирьох місцях та тримаються докупи тому, що дуже брудні. Робертс як завжди, торба сала в елегантному кремовому костюмі. На столі – великий порцеляновий таріль з тістечками.

      – Що ж з тобою стало, Нейте? Ти ж завжди вилизькувався, як кіт, на тебе дівчата задивлялися.

      – Перегін корів до Абіліну, того й отак. Та я звільнився позавчора, помитись нема за що.

      Робертс з’їв вже третє тістечко та помахав біля носа хусточкою з монограмою.

      – У тобі загинув актор.

      – Їж тістечка та слухай мене. Солодкі тістечка, з цукром, з заварним кремом. Так от, мою людину вбили. Гроші, які він віз, – Робертс відкусив шматочок від четвертого тістечка, – не знайшли.

      – Зрозуміло. Я маю знайти вбивцю.

      – Ні. Ти маєш знайти тих, хто знав, що він віз ті гроші, бо вони були мічені. Ти їж, їж.

      Тістечка були липкі та дійсно солодкі, аж зуби заломило. Як можна таке їсти?

      – То як, згоден?

      – А що ж мені ще робити?

      Новий кінь йшов досить швидко, і до ранчо Робертса було дві-три години дороги. Цікаво, а нащо Робертсові ранчо? Він же такий чистий та пещений, як пухнастий кіт. Такий білий лінивий котисько, гріється на сонці та роздирає