Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

сперечатися, штовхатися плечима, тому що танцювали, а потім випили пива, і нас осінило, що в нас із ним схожі прізвища. Мого діда кликали Денисом, а його – Крістеном. А «Сен» і «Енко» – це були їхні бойові прізвиська, тому що діди дружили, а подружилися вони, звичайно ж, на війні. На якій війні – неважливо, воєн завжди буває предосить, важливо, щоб теперішні чоловіки знаходили один одного саме на війні. Нам так здавалося. Наші діди так і зробили. А потім вони зліпили зі своїх імен і прізвиськ прізвища, щоб ніколи не забувати один про одного.

      На готельному пледі мене чекав пакет. У ньому виявився бузковий светрик, легкий і пухнастий. Коли я вдягла його, мої очі змінили колір, стали темнішими і яскравішими. І я подумала, а якими стануть очі Стіана, коли він надягне свій? Очі Стіана стали світлішими й прозорішими.

      – Ти де була годину тому? Я тобі дзвонив! – каже Стіан.

      Він дуже милий, тому я не хочу говорити йому, що навідувалася до Посольства Фінляндії, яке згадувалося в останній прочитаній мною книжці «недоумкуватого Ерленда Лу».

      – Так, вешталася десь, – відповідаю я невиразно й усміхаюся.

      – А я одружився із Сандрою, – сказав Стіан.

      Я завела свої руки за спину.

      – А я знаю! Ти ж мені писав! – кажу я.

      Стіан стежить за рухом своїх стегон, щось йому не подобається.

      – А ще в нас народилася дитина! – продовжує він, а я думаю, що він спеціально спочатку сказав мені про своє одруження, про яке я знала, щоб не ошелешити враз повідомленням про дитину. Але я не можу зрозуміти, навіщо він будує розмову саме в такий спосіб.

      – І ти мовчав! – кажу я, відбиваючи ритм на своєму куприку. – Ну, і як назвали? – допитуюсь я, тому що мені завжди цікаво, як називають дітей, для мене в цьому криється якась непоясненна й притягальна магія.

      – Як тебе, – каже Стіан, різко прокручуючись.

      Я уявляю собі крихітну норвезьку дівчинку Ларису Крістенсен, у неї ясно-сірі пір’ясто-хмарні очі Стіана, в яких за хмарами коли-не-коли прозирає ніжно-блакитне небо. І темне, як у Сандри (вона італійка) волосся. Цікаво, про що подумають дорослі або діти, коли почують, як її кличуть? Лариса Крістенсен. Звучить красиво. Майже казково звучить. А що вона їм скаже?

      – Ну? Чого ти мовчиш? Тобі подобається? – запитує Стіан.

      Я відповідаю, що саме міркувала про те, що буде відповідати маленька Лариса Крістенсен на запитання, звідки в неї таке ім’я.

      – Але це хлопчик! – продовжує Стіан.

      Я припиняю танцювати й дивлюся на нього зачаровано.

      – Хлопчик? – не розумію я.

      Стіан енергійно киває, він задоволений своїми стегнами, нарешті спіймав ритм.

      – Хлопчик – Лариса? – продовжую не розуміти я.

      – Тищодурназовсім? – хіхікає Стіан.

      – Чого ти хіхікаєш? Не Лариса? – запитую я, підвищуючи голос.

      – Лоуренс-Денніс! – гордо відповідає Стіан.

      Лоуренс-Денніс. Якесь дурне ім’я. Ім’я для голінастого клубного щеняти, якого мусять наректи на букву «Л».

      – І ти вважаєш, що ви, тобто що