Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

сексом практично, як кажуть, «просто неба». А ще він зустрічав мене з роботи і ми разом тупцяли в напрямку до метро. Дорогою я думала: «Боже, і що зі мною відбувається? І це я? Я, що і кроку не робила без машини, навіть якщо мені потрібно було пройти якусь дрібничку, наприклад, від Маріїнського парку до ЦУМу? Яке метро?» Ні, проти метро я нічого не маю, але волію користуватися цим видом транспорту самостійно й винятково за власним бажанням або потребою. У мене була така споживча позиція: якщо поруч зі мною трапився чоловік, то я не повинна їздити на метро.

      Ненав’язливо я намагалася пояснити Рюкзакову, що мені не потрібний чоловік, який би супроводжував мене додому на метро. Чоловік мені потрібний для того, щоб вирішувати більш глобальні проблеми: відкривати нові обрії, навчати, давати слушні поради, любити мене такою, яка я є, і приймати на себе частину моїх клопотів. А питання, як мені доїхати додому (на метро, пішки або взяти таксі), я здатна якось вирішити сама. Рюкзаков від цього страшенно бісився й замикався. Єдине, що він міг дозволити собі в той час, – це погуляти зі мною в парку або ботанічному саду, тримаючи мене за руку, затискаючи в безлюдних місцях, тикатися в мене в громадському транспорті та віддано дивитися хтиво-закоханими очима. Гарна погода цьому сприяла.

      Отже, рожевий світанок закінчувався, змішування вин, що кинуло нас один до одного, давно втратило свій магічний вплив і я тверезіла. А людина, що тверезіє, часто стає злою. Витративши майже всі відкладені на відпустку гроші (зрештою, це ж Рюкзаков зазивав мене в спільну відпустку, то нехай і викручується), я частіше дозволяла згризати себе думкам, за рахунок чого або кого Рюкзаков збирається везти мене до Туреччини. Ось тут і трапилися топінамбури.

      Я прийшла з роботи втомлена й повністю спустошена. Буває такий стан, коли в голові немає жодної цільної думки, а лише обертаються якісь важко ідентифіковані уривки. Рюкзаков подзвонив мені цього вечора десь близько 22:00. У мене не було сил відповідати на його самцівські заклики: «Ятебелюблюятебехочуятакскучив». Тому я спробувала згорнути нашу розмову, пославшись на страшенну втому. А ще мені хотілося чогось такого, чого я сама не розуміла, але точно знала, що хочу чогось матеріального. Чогось схожого на браслет Сваровські з грайливими гранями, пантофлі на кістяній підошві або диск «Депешей [1]». І отут із найкращих єзуїтських мотивів Рюкзаков видав: уся моя втома від того, що в моєму організмі, на його переконання, надто мало заліза. Я дуже здивувалася, бо думала, що чого-чого, а заліза в мені досить і навіть вистачить із надлишком на всю колишню «Криворіжсталь».

      – У тебе дефіцит заліза, тому ти так часто втомлюєшся. І постійно ниєш, – сказав Рюкзаков («Ниєш». І це мені говорить той іще скиглик Рюкзаков?! Рюкзаков, якого пересічний нежить укладає на тижневий лікарняний? Рюкзаков, який за кермом батькової машини втомлюється за якихось пару годин?!). – Тобі щодня потрібно їсти топінамбури. Включи їх до свого раціону обов’язково. У них до біса заліза.

1

«Depeche Mode» (у перекладі з франц. «Вісник моди») – популярний британський гурт. (Тут і далі прим. ред., якщо не зазначено інше.)