Мелодія кави у тональності кардамону. Наталія Гурницька

собі шукала і ніяк не могла знайти, а після обіду зникла і навіть їсти вже не прийшла. Сьогодні її теж не було.

      Присівши на ліжко, щоб погодувати сина, тітка знов перевела погляд на Анну.

      – Думаю, наша Мурка десь уже кошенят привела. Дивна кицька. Ще такої не мали, щоб восени кошенят приводила. Померзнуть вночі.

      Глянувши на тітку широко розплющеними очима, Анна стривожилася.

      – А якщо забрати їх додому? Хіба ж ми куточка на кухні для них не знайдемо? Не можна залишати їх замерзати… Живі ж створіння. Та й діти тішитимуться. Правда?

      Тітка м’яко усміхнулася. Така вже дитина. Завжди намагається пожаліти всіх і все довкола. Як тільки житиме у тому світі сама?… Геть не пристосована.

      – Добре, можеш принести Мурку з кошенятами до кухні. Якось їх потім прилаштуємо. Зараз ні в кого з сусідів кошенят немає. І, знаєш що, пошукай її у старій хаті на горищі. Думаю, десь там серед сіна вона й заховала кошенят. Але пам’ятай, щоб під ногами мені тут не крутилися.

      З готовністю кивнувши, Анна глянула на тітку. Не сумнівалася, що та дозволить принести кошенят додому. Вона взагалі дуже добра і гарно до всіх ставиться. Навіть їй, найстаршій із дівчат, жодної важкої роботи ніколи не дає. Ледь не все робить сама. Каже, що Анна ще надто мала для тяжкої праці.

      А яка вона мала, якщо незабаром їй виповниться тринадцять років і всі старі сукні вже закороткі, а черевички, привезені ще зі Львова, тиснуть? До Різдва тітка обіцяла пошити їй дві нові сукні, а вчора на Ринковій площі купила черевички на високих підборах. Давно просила саме такі. Набридло, що через маленький зріст усі думають, ніби вона ще дитина. Навіть дівчата-однолітки неохоче приймають її до свого товариства, а що казати про старших дівчат – ті взагалі не мають її за людину і відсилають бавитися з ляльками. Тітка, щоправда, сміється і каже, що нічого поганого в тому нема. Колись потім таке сприйматиметься як перевага. Такою була і їхня з Андрієм покійна мама, теж маленькою на зріст, не виглядала на свій вік, але мала виразні риси обличчя, гарні очі, густе волосся і тоненьку талію.

      А ще тітка каже, що Анна подібна на маму і тому теж незабаром стане такою ж вродливою, як мама. Можливо, так колись і буде, але зараз дівчина, хоч убий, не бачила в собі нічого особливого. Маленький ніс, акуратні губи, карі очі, непокірне темно-русяве волосся, яке вона заплітає у дві довгі, важкі коси, і жодного натяку на округлі жіночні форми. А ще ця її невпевненість у собі, безліч страхів, недобрих передчуттів і постійне очікування чогось лихого. Іноді її й саму це лякає. Здається, переживши смерть мами, втратила відчуття захищеності від нещасть і тепер ніяк не може віднайти його в собі.

      Анна зайшла на кухню, кинула погляд на малих, які більш-менш спокійно бавилися з покришками на підлозі, й усміхнулася.

      – Будете чемними – принесу вам щось цікаве… У руки не дам – відразу попереджаю… Хіба коли трохи підростуть.

      Вона накинула на плечі шаль, дістала з-під лави кошик і вийшла у сіни. Тепер – якомога швидше віднайти кошенят, бо до ночі