Біле Ікло. Джек Лондон

вляглися на снігу, і Білл, обминувши їх, підійшов до товариша, прагнучи краще розгледіти дивного звіра, що переслідував мандрівників протягом кількох днів і позбавив їх уже половини упряжки.

      Обнюхавши повітря, звір зробив кілька кроків уперед. Він повторив цей прийом багато разів, поки не опинився в ста кроках від нарт. Отут він зупинився біля групи сосен і, підвівши голову, взявся зором і нюхом вивчати людей, котрі стояли перед ним. Він дивився на них дивним розумним поглядом, як собака, але в його очах не було собачої відданості. Ця розумність була наслідком голоду, така ж жорстока, як його ікла, така ж безжальна, як найлютіший мороз.

      Для вовка звір був занадто великим; його обтягнутий кістяк указував на те, що він належить до числа найбільших представників своєї породи.

      – На зріст він не менше двох із половиною футів, якщо рахувати від плечей, – міркував Генрі, – а завдовжки, мабуть, ледь не п’ять футів.

      – Дивне забарвлення для вовка, – додав Білл. – Ніколи не бачив таких рудих вовків. Дійсно, що твоя кориця.

      Звір, утім, не був кольору кориці. І шкуру мав справжню вовчу. Переважно тон її був сірий, але з якимось оманливим рудим відблиском, який то з’являвся, то знову зникав. Здавалося, тут наявне щось на зразок оптичного обману: то був сірий, чисто сірий колір, то раптом у ньому з’являлися риски й відтінки якогось червонясто-рудого тону, що не можна передати словами.

      – Він схожий на великого волохатого запряжного собаку, – сказав Білл. – І я нітрохи не здивуюся, якщо він почне зараз метляти хвостом.

      – Агов, ти, волохатий, – крикнув він. – Йди сюди! Як тебе звати?

      – Він зовсім не боїться тебе, – розсміявся Генрі.

      Білл погрозливо замахнувся й голосно закгарчав; але звір не виявив ознак страху. Вони помітили тільки, що він начебто став жвавішим. Він як і раніше не зводив з людей свого суворого розумного погляду. Це було м’ясо, він був голодним, і якби не страх перед людиною, він залюбки з’їв би їх.

      – Послухай, Генрі, – сказав Білл, несвідомо знижуючи голос до шепотіння. – У нас є три набої. Але отут перевірена справа. Схибити не можна. Він уже виманив у нас трьох собак. Настав час припинити це. Що ти скажеш?

      Генрі ствердно кивнув головою. Білл обережно витяг рушницю з-під покришки нарт. Але не встиг він притулити її до плеча, як вовчиця тієї таки миті кинулася вбік від стежки й зникла в хащах дерев.

      Чоловіки переглянулися. Генрі протяжно й виразно свиснув.

      – І як це я не здогадався! – скрикнув Білл, поклавши рушницю на місце. – Адже зрозуміло, що вовк, який знає, коли треба з’являтися за своєю порцією під час годування собак, має також знати і вогнепальну зброю. Кажу тобі, Генрі, що ця тварина є причиною всіх наших нещасть. Якби не вона, у нас було б зараз шість собак замість трьох. Хоч не хоч, Генрі, а я піду за нею. Вона занадто хитра, щоб її можна було вбити на відкритому місці. Але я вистежу її й уб’ю з-під куща; це так само надійно, як те, що мене звати Біллом.

      – Для цього тобі не треба йти аж так далеко, – сказав його товариш. –