Біле Ікло. Джек Лондон

– раптом запитав він, – скільки, ти кажеш, у нас було собак?

      – Шість, – відповів Генрі.

      – Неправда! – урочисто заявив Білл.

      – А що, знову сім?

      – Ні, п’ять. Одного немає.

      – Прокляття! – оскаженіло викрикнув Генрі й, полишивши приготування їжі, пішов рахувати собак.

      – Ти маєш рацію, Білле, Пузир зник.

      – І, напевно, він полетів стрілою, якщо вже зважився втекти.

      – Не думаю. Вони просто зжерли його. Закладаюся, що він добряче верещав, коли вони встромлювали в нього зуби… прокляті!

      – Він завжди був дурним псом, – зауважив Білл.

      – Але не настільки, щоб у такий спосіб позбавити себе віку, – заперечив Генрі.

      Він зміряв допитливим поглядом собак, що зосталися, оцінюючи кожного з них.

      – Упевнений, що ніхто із цих не утнув би такої дурниці.

      – Цих і ломакою не прогнати від багаття, – підмітив Білл. – Але я завжди гадав, що Пузир погано закінчить.

      І це було всією епітафією над собакою, що загинув у північній пустелі; але інші пси й навіть люди задовольнялися епітафією коротшою.

      Розділ ІІ

      Вовчиця

      Поснідавши й склавши в нарти елементарне табірне спорядження, мандрівники повернулися спиною до приманливого багаття й покрокували вперед, назустріч темряві. Повітря відразу озвалося жалісним виттям, з усіх боків лунали голоси, що перегукувалися між собою в нічних сутінках. Розмова стихла. Близько дев’ятої години почало світати. Опівдні південний край неба набув рожевого кольору, і на ньому чітко виступила лінія обрію, відокремлюючи опуклою ознакою північний край від країн полудневого сонця. Але рожева фарба незабаром зникла. Сіре денне світло трималося до третьої години, потім і воно згасло, поступившись місцем темній полярній ночі, що огорнула своїм покривалом безмовну пустельну землю.

      Темрява згущалася; крики праворуч, ліворуч і позаду лунали чимраз виразніше, а іноді чулися так близько, що бентежили виснажених собак, на кілька секунд викликаючи в них паніку.

      Після чергового переполоху, коли Білл і Генрі впрягли тварин у посторонки, Білл сказав:

      – Добре, якби вони знайшли де-небудь дичину й дали нам спокій.

      – Так, вони неабияк дратують, – відгукнувся Генрі.

      До наступної зупинки чоловіки не вимовили ані слова.

      Генрі стояв, нахилившись над казаном, у якому кипіли боби, і підкидав у нього шматочки льоду, аж раптом до вух його долетів звук удару, покрик Білла й гострий злісний виск болю, що пролунав із-поміж гурту собак. Він здригнувся від несподіванки, але вчасно випрямився та побачив розмитий контур звіра, що тікав снігом у темряву. Потім він глянув на Білла, що стояв серед собак із виразом чи то радості, чи то здивування на обличчі. В одній руці він тримав товстий кийок, а в другій – кавалок сушеної лососини.

      – Він вихопив у мене половину рибини, – повідомив Білл, – але я встиг-таки вдало відлупцювати його. Ти чув, як він заверещав?

      – Хто ж це був? – запитав Генрі.

      – Я