Біле Ікло. Джек Лондон

можливо, дбаєш про моє травлення?

      – Ні!

      Обурення охопило Білла:

      – У такому разі я вимагаю пояснення, – сказав він.

      – Машистий зник, – відповів Генрі.

      Не поспішаючи, з виглядом цілковитої покори своїй долі Білл повернув голову й, не підводячись із місця, почав рахувати собак.

      – Як це трапилося? – запитав він сумним голосом.

      Генрі стенув плечима:

      – Не знаю. Хіба що Одновух перегриз йому ремінь. Сам він цього зробити не міг.

      – Клятий пес! – Білл говорив тихо й серйозно, не виказуючи злості, що нуртувала в ньому. – Не вдалося перегризти свого, так перегриз Машистому.

      – Ну, всі муки Машистого тепер, у будь-якому разі, закінчилися; він, без сумніву, уже перетравився і стрибає по пустелі в череві двадцяти вовків, – сказав Генрі, і це стало епітафією третьому зниклому собаці… – Хочеш кави, Білле?

      Білл заперечно похитав головою.

      – Пий! – сказав Генрі, піднімаючи кавник.

      Білл відсунув чашку.

      – Хай я буду тричі проклятий, якщо вип’ю. Я сказав, що не питиму кави, якщо пропаде собака, тож і не стану пити!

      – А кава незрівнянна, – спокушав товариша Генрі.

      Але Білл був упертий і поснідав усухом’ятку, приправляючи їжу лайками на адресу Одновуха, що утнув із ним таку штуку.

      – Сьогодні ввечері я прив’яжу їх на досить великій відстані один від одного, – сказав Білл, коли вони знову вирушили в дорогу.

      Вони подолали не більше за сто кроків, коли Генрі, що йшов попереду, нахилився й підняв якийсь предмет, що потрапив йому під лижву. Було темно, отже, він не міг роздивитися його, але Генрі впізнав предмет на дотик. Він кинув його назад так, що той ударився в нарти й, відскочивши, полетів під ноги Біллові.

      – Можливо, це тобі знадобиться, – зауважив Генрі.

      Білл зойкнув від несподіванки. Це була палиця, якою він прив’язав напередодні Машистого, – усе, що від нього залишилося.

      – Вони з’їли його разом зі шкурою, – заявив Білл, – навіть ремінь відгризли від палиці по обидва боки. Вони страшенно голодні, Генрі, і візьмуться за нас, перш аніж ми закінчимо подорож.

      Генрі зухвало реготнув:

      – Вовки, щоправда, ніколи ще так не полювали на мене, але я бачив у своєму житті чимало, і проте зберіг свою голову на плечах. Мабуть, знадобиться дещо страшніше від зграї цих докучливих тварин, щоб спекатися твого покірного слуги. Отак, друже!

      – Не знаю, не знаю, – похмуро промимрив Білл.

      – Ну що, довідаєшся, коли ми доберемося до Мак-Геррі.

      – Я щось не надто впевнений у цьому, – наполягав Білл.

      – Тебе лихоманить, ось у чому справа, – рішуче зауважив Генрі. – Значна доза хініну, і все як рукою зніме. Я займуся твоїм здоров’ям, щойно ми прибудемо в Мак-Геррі.

      Білл забурчав, виражаючи своє незадоволення цим діагнозом, і замовк.

      День був такий самий, як і всі інші. Світанок настав близько дев’ятої години. Опівдні обрій забарвився прихованим сонцем, а незабаром по тому на землю насунулися холодні сірі