Білий зуб. Джек Лондон

раз-у-раз стурбовано вдивлявся в сіру пустелю, де зник його товариш. Ідучи навпростець, Білл за годину нагнав сани.

      – Вони розбрелись і никають скрізь, куди не глянь, – сказав він. – Шукають якоїсь поживи. Але про нас не забувають. Вони, бач, певні, що ми від них не втечемо, тож терпляче чекають нагоди. А тим часом сподіваються, що по дорозі їм може трапитися щось їстівне.

      – Тобто їм здається, що ми від них не втечемо, – виразисто мовив Генрі.

      Але Білл не слухав його.

      – Я бачив кількох, – казав він далі. – Які ж вони худі! Уже, мабуть, кілька тижнів нічого не їли, крім наших собак; та їх така сила, що не всім, видно, й вистачило. Вони страшенно висохли. Світять ребрами, а животи попідтягало до самого хребта. Вони вже дійшли до краю. Скоро і про страх забудуть. Отоді начувайся!

      Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за саньми, тихенько застережливо свиснув. Білл оглянувся і спокійно спинив собак. Позаду, зовсім на видноті, за поворотом, який вони нещодавно проминули, біг в’юнкий кудлатий звір. Уткнувшись носом у слід від саней, він біг підтюпцем – якось легко і плавно.

      Коли люди спинилися, став і звір. Підняв голову й пильно на них подивився. Роздувши ніздрі, він здалеку принюхувався до людського духу.

      – Це вовчиця, – сказав Білл.

      Собаки полягали на сніг, а Білл підійшов до товариша. Обидва стежили за чудною твариною, що стільки днів гналася за ними і вже встигла знищити половину їхньої упряжки.

      Як слід обдивившись, звір зробив кілька кроків уперед. Отак потроху наближаючись до саней, він нарешті опинився не далі, як за сто ярдів від них. Тоді коло групи сосон він знову став на місці і, підвівши голову, вивчав носом і очима людей, які теж пильно стежили за ним. Звір дивився на них чудним уважним поглядом, наче собака. Але в цьому погляді не було собачої відданості. То була уважність, породжена голодом, хижа, мов звірячі ікла, й люта, мов мороз.

      Як на вовка, звір здавався надто великим, обриси його худого тіла говорили про те, що він належить до найбільших представників вовчої породи.

      – Заввишки футів зо два з половиною, – зауважив Генрі, – і, запевняю, що не менше, як п’ять завдовжки.

      – А яка чудна масть! – сказав Білл. – Зроду не бачив рудого вовка. А цей якийсь червонувато-брунатний.

      Білл помилявся. Шерсть у тварини була справжня вовча. В цілому вона була сіра, але з ледве помітним рудуватим відтінком, який то зникав загадково, то знову з’являвся. Це був якийсь обман зору: шерсть звіра то здавалася сірою, чисто сірою, то мінилася чудним червонястим світлом.

      – Ну до чого ж ця тварина схожа на звичайнісінького їздового собаку, – сказав Білл. – Здається, ось-ось завиляє хвостом. Гей ти, собацюро! – гукнув він. – Іди сюди, як там тебе звуть!

      – Нітрохи не боїться тебе, – засміявся Генрі.

      Білл насварився на звіра кулаком і покликав його голосніше, але той не виявив ніякого страху. Він тільки більше нашорошився і дивився на них з відчайдушною голодною тугою. Вони були м’ясо, а його мучив голод, і, коли б тільки випала можливість, він би кинувся