Білий зуб. Джек Лондон

в посторонки, Білл сказав:

      – Хоч би вже вони натрапили на якусь дичину й дали нам спокій.

      – Та це справді страшенно впливає на нерви, – співчутливо відповів Генрі.

      Більше вони не перемовилися й словом, аж поки не спинилися на ніч.

      Генрі, нахилившись над вогнем, підкладав лід у горщик з бобами, коли раптом здригнувся, почувши звук удару, вигук Білла й пронизливе скавчання. Він випростався й побачив, як по снігу промайнула якась тінь і поринула в морок. Білл стояв серед собак і вдоволений, і якийсь приголомшений. В одній руці у нього був здоровенний дрючок, а в другій – хвіст од в’яленої риби.

      – Половину таки вкрав, – сказав він. – Зате ж я його і вгрів! Чув, як заскавчав?

      – А який він на вигляд? – спитав Генрі.

      – Не розгледів. Знаю тільки, що чотири ноги, паща й шерсть – зовсім як у собаки.

      – Певне, приручений вовк.

      – Та ще який приручений, чортяка! Приходить, коли годують собак, і хапає свою частку.

      Коли вони, повечерявши, сиділи на довгій скрині й курили люльки, блискучі очі оточили їх ще вужчим колом.

      – Хоч би вже вони натрапили на лосів і залишили нас, – мовив Білл.

      Генрі щось муркнув, не зовсім співчутливе, і хвилин п’ятнадцять обидва мовчали. Генрі дивився на вогонь, а Білл на коло очей, що світилися в пітьмі одразу ж за вогнищем.

      – Невже ми ніколи не доберемося до Мак-Геррі? – знову почав він.

      – Годі тобі каркати! – скипів Генрі. – Я ж кажу, що тебе згага дістала. Ковтни ложку соди й відразу полегшає. Та й мені стане з тобою веселіше.

      Вранці Генрі прокинувся від лютих прокльонів, що так і сипалися з уст Білла. Генрі сперся на лікоть і виглянув з-під укривала. Вогнище знову палало, а його товариш стояв серед собак з перекошеним від гніву обличчям і обурено вимахував руками.

      – Що там таке? – гукнув Генрі.

      – Головач утік, – була відповідь.

      – Та не може бути!

      – Кажу, що втік.

      Генрі вискочив з-під укривала й підбіг до собак. Уважно перелічив їх і почав разом з товаришем проклинати пустелю, що вкрала в них іще одну тварину.

      – Головач був найдужчий з усієї упряжки, – нарешті мовив Білл.

      – І аж ніяк не дурний, – додав Генрі.

      Поснідавши в похмурому мовчанні, запрягли вони чотирьох собак у сани й рушили в дорогу. День був такий самісінький, як і всі минулі. Люди без слів просувалися по лону обмерзлої землі. Тишу порушувало лише виття їхніх переслідувачів, які, невидимі, бігли за ними. Коли серед білого дня нараз запала ніч, хиже виття, як завжди, залунало ближче; і знов пойняті жахом собаки плуталися в посторонках, бентежачи й без того пригнічених людей.

      – Ну тепер чорта з два втечете, дурні тварюки! – з задоволенням вигукнув Білл того вечора, пораючись коло собак.

      Генрі облишив свої кухарські справи й пішов подивитися. Білл не просто поприв’язував собак, а зробив так, як це роблять індіанці. На шию кожному собаці він накинув ремінь, до якого прикріпив довгого дрючка так близько до шиї, щоб тварина не могла дістати його зубами. Другий кінець дрючка