Білий зуб. Джек Лондон

Генрі, що я думаю?

      – А що?

      – Що це та сама тварюка, яку я вгрів дрючком.

      – Ну, звісно, та сама, – відповів Генрі.

      – Занадто вже нахабно лізе вона до вогнища. Це дуже підозріло.

      – Та вона знає набагато більше, ніж належить вовкові. Позаяк вовк прибігає до собак саме тоді, як їх годують, значить, він уже бувалий у бувальцях.

      – У старого Віллена улюблений собака втік з вовками, – міркував уголос Білл. – Хто-хто, а я вже знаю цю історію. Я сам підстрелив його на лосиному пасовищі, натрапивши на зграю вовків. Старий Віллен плакав, як мала дитина. Він три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.

      – А ти, Білле, здається, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, їв рибу з рук людини.

      – Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м’яса, – рішуче сказав Білл. – Нам більше не можна втрачати собак.

      – Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрі.

      – А я цілитимуся так, щоб не схибити, – відповів Білл.

      Уранці Генрі знову розпалив вогнище і зварив сніданок під хропіння товариша.

      – Ти так солодко спав, – сказав Генрі, покликавши Білла снідати, – що мені жаль було тебе будити.

      Білл з сонним виглядом почав їсти. Помітивши, що його чашка порожня, він хотів налити собі кави. Але кавник стояв далеко від нього, коло Генрі.

      – Послухай, Генрі, ти нічого не забув? – сказав він з м’яким докором.

      Генрі уважно обдивився і похитав головою. Білл простяг йому порожню чашку.

      – Сьогодні ти не питимеш кави, – заявив Генрі.

      – Невже закінчилася? – стурбовано спитав Білл.

      – Ні.

      – Може, ти боїшся, що вона погано впливає мені на шлунок?

      – Ні.

      Білл аж почервонів спересердя.

      – Тоді дуже прошу тебе пояснити, в чому справа, – сказав він.

      – Бігун пропав, – відповів Генрі.

      Не поспішаючи, неначе заздалегідь примирившися з лихом, Білл повернув голову до собак і полічив їх.

      – Як це сталося? – апатично спитав він.

      Генрі знизав плечима.

      – Не знаю. Мабуть, Одновухий перегриз йому ремінь. Звісно, сам він не міг би цього зробити.

      – От паскуда! – повільно й спокійно мовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. – Свого ременя не дістав, то удружив Бігунові.

      – Ну гаразд, Бігун уже покінчив з турботами цього світу. Тепер він вариться в шлунках щонайменше двадцятьох вовків, – сказав Генрі. – Пий каву, Білле.

      Білл похитав головою.

      – Та випий, – умовляв його Генрі, беручися за кавник.

      Білл відсунув від себе чашку.

      – Ні, я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, і не питиму.

      – А сьогодні така смачна кава! – спокушав його Генрі.

      Але Білл був непохитний і їв сухий сніданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.

      – Тепер уже поприв’язую їх так,