Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник). Остап Вишня

голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…

      – Ну, що? Як? Лежите?

      – Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Му-гу-гу! «Харашо жить на востоке-е-е!..»

      – Поспівуєте?

      – Та чого ж не поспівувать? А ви як?

      – Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!

      – Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. А-а-а… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… «С той поры как стала шансонеткой я, мої друз’я, на сцене його я-я-я!» Тру-ля-ля! Товаришу Надю! Ану, наввипередки!..

* * *

      Через два тижні… Вечір… Місяць…

      – Добрий вечір!

      – Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?

      – Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… «Місячні ванни»! Не пробували? Ех, ви! «Чу-ра-рара-ра! Ку-ку!»

      – Поправляєтесь?!

      – А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Ого-го-го!..

      – Я тут (тоненько).

      – Іду-у-у.

* * *

      Через місяць…

      Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці – підстрибом… По проспекту – орлом…

      А в руці – смуглява Надя.

      – Ха-ха-ха!

      – Хи-хи-хи!

      І бризки навкруги! І весело! І все сміється!

      І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… «Хар-рашо жить на востоке-е!»

      Бережком!.. бережком!

      До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками… Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею… до самісінької Ялти… Це недалеко… По дорозі Нікітський сад… А од саду вже і Ялту видать… Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне…

      Ну, ходім!

      Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де відпочивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на Аю-Даг, що чекає на Аллахів наказ – встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і Аллаха, і його пророка Магомета…

      Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!

      І пішли…

      Отак, як просто дивитись, – дорога. Це нічого…

      А отак, як голову задерти, – сонце, кримське сонце! Це вже «чого»… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої-небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…

      Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється…

      А ноги?! Ніби вони на заіржавлених