Гра в паралельне читання. Міла Іванцова

Читать онлайн.
Название Гра в паралельне читання
Автор произведения Міла Іванцова
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2012
isbn 978-966-14-5308-0



Скачать книгу

та в доброму гуморі… Завуальовані компліменти робиш, юною дєвою нарік… Підлизуєшся? Гм… «Далі там був секс!» Бач, як миттєво все визначив! Не буду стверджувати, що це геть неважливо (і неможливо як продовження оповідання), але ж ви, пане, тільки про це й думаєте, га?! Чи то голодній курці сниться просо? :)

      Хоча… Я теж скучаю.

      P. S. Не танцювали.

      P. P. S. Далі читай! Тебе ж на розмови про чоловіків, жінок та їхні стосунки не часто й витягнеш. То сили небесні послали мені цю флешку, може, хоч так нарешті розберуся, що ти за один. :) А уяви, якби там були студентські реферати чи пара скачаних фільмів?

      2

      Сидячи у своїй машині після переговорів у банку, Віталій глибоко зітхнув і завмер. Відчув утому й голод. Повертатися в офіс не хотілося. Наближався обідній час. Він покрутився вуличками Подолу і припаркувався на Контрактовій площі. Рушив пішки до старого будинку на розі, де площа виливалась у вулицю (чи вулиця вливалася в площу?). Там в останні роки можна було швидко і більш-менш нормально поїсти; хоча харчевні фаст-фуду далеко не ресторан, але… Але там були вікна. Величезні вікна другого поверху старого будинку з панорамою Контрактової площі.

      Колись, за радянських часів, тут знаходився всіма знаний «Подільський універмаг». Віталій кинув погляд уперед: довга пряма вулиця Сагайдачного веде вдалину, аж до Поштової площі. Праворуч від неї два трамвайчики старовинного фунікулера невтомно снують вгору-вниз, а ліворуч на Дніпрі живе сво —

      їм життям міський річковий порт. Далі вулиця Сагайдачного перетікає у Володимирський узвіз, по ньому автівки повзуть нагору, у центр міста, або спускаються на Поділ.

      Колись вулиця гетьмана Сагайдачного називалася Жданова, що нічого не говорить сьогоднішній молоді, утім, і йому колись промовляло небагато. Хіба мало було різних героїв радянської пори, іменами яких називали вулиці? Усе змінилося відтоді. От і Жанночка інколи щиро дивується його спогадам та розповідям про колишнє. І тоді відчувається різниця між ними в тринадцять років. А так наче й не дуже. Кажуть, жінки раніше дорослішають, вони мудріші та відповідальніші. Дівчатка навіть говорити починають раніше, ніж хлопчики-однолітки.

      Одного разу вони з Жанною їхали в його машині, Віталій крутив приймач і раптом вловив стару пісню про солдата, який нібито пише своїй дівчині: «Только две, только две зимы, только две, только две весны ты в кино, ты в кино с другими не ходи!»[3]

      Оце була несподіванка! Він щиро розреготався і почав бадьоро підспівувати, відбиваючи ритм на кермі. Жанна дивилася на нього, як на психічно хворого, і поблажливо посміхалася, а потім переповідала, як то дивно виглядало збоку.

      Якби ж вона знала, скільки разів горланили вони ту пісню, карбуючи чоботами крок по плацу! І яким актуальним був для солдатів факт неходіння в кіно «с другімі». Віталій не мав дівчини, яка б проводжала його в армію й обіцяла чекати. З одного боку, це було мінусом порівняно з тими, кому мало не щодня солдатська пошта приносила конверти без марки та з якимись романтичними



<p>3</p>

Фрагмент із пісні Юрія Богатікова.