Гонихмарник. Дара Корній

розмірковуючи та смакуючи кавою, Аліна сиділа в кафе. Аж раптом відчула на своїй спині чийсь чіпкий, наче реп’ях, погляд. Вона завжди досить чітко реагувала на такі речі, безпомилково могла визначити – добра чи лиха вдача у власника погляду. Називала це доволі просто – інтуїцією. Тато частенько брав на кпини такі метикування доньки. Однак мама одного разу досить серйозно сказала таткові: «Нічого смішного, Василечку! Ви це називаєте чоловічою логікою. А в жінок – інтуїція».

      Аліна озирнулася. У кафе, крім неї та парочки закоханих студентів, які бачили лише одне одного, нікого не було. «Здалося», – подумала дівчина. Спробувала наново зануритися в читання, однак слова чомусь розліталися, не складались у речення й безладно блукали. Це дратувало. Травневий ранок, який так гоже розпочався, перетворювався на суцільне непорозуміння. Аліна різко розвернулася, і знову – нікого. За п’ять секунд картина не змінилася. Відтак дівчина зрозуміла – приємному ранку гаплик.

      Ні, параноїком вона себе не вважала. Швидше за все реалістом. Почала читати рано – у чотири роки. Коли в шість тато застав її у своєму кабінеті за читанням Мопассана, то не надто здивувався. Лишень від гріха подалі заховав на найвищі полиці «неблагонадійні», на його думку, книги. Однак Аліна була хитрою. Вона, наче прудка мавпочка, все-таки потрафила видряпуватися на вищі полиці. А з роками – на найвищі. Брала книжку, ретельно замаскувавши своє «втручання», і, прочитавши, повертала назад. Тато ніжно називає доньку буквогризуном.

      Звісно, крім гарної серйозної літератури, у квартирі знайшлося місце і для жіночих романів. Вони стосами лежали в спальні батьків, мамин пунктик. Аліні було бридко їх навіть до рук брати. Вона не розуміла мами. Як така розумна жінка може захоплюватися таким чтивом! Коли дівчині виповнилося п’ятнадцять, мама майже силоміць примусила почитати її найулюбленіший жіночий роман – «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл. Про нього не чув хіба що глухий. Аліні книжка не пішла, м’яко кажучи. На десятій сторінці дівчині стало нудно, на двадцятій вона зненавиділа всіх панянок з ім’ям Скарлет, а на тридцятій її фізично вирвало просто на книгу. Ой, що було!

      Батько вважав, що це мамина вина.

      – Колись Алінка відчує потребу і в таких романах, а поки що не треба силувати. Будь ласка, Ірино, не втручайся і не вказуй, що читати і коли.

      Однак мама відбила напад:

      – Коли люди починають тренувати тіло, Василю, розпочинають із меншого, щоб не надірватися. Це ти винен, перестарався. До Вольтера вона, бач, доросла, а до нормальних книг – ні?

      – Що ви називаєте нормальними книгами, а що – ні, шановна? Ми ж говоримо про душу, – не вгавав тато, – а не про біцепси. Хай сама вирішує, що і як читати. Тобі ж ніхто не вказував?

      – Ти знаєш, що мені не було кому радити, – відбивалася мама. – Тому й читала все підряд.

      Слово за словом – от і сварка.

      Батьки не розмовляли тиждень. Звісно, тато першим пішов на перемир’я. Після цього, правда,