Гонихмарник. Дара Корній

то Гонихмарник закохавсі, тому не до бешкетів йому.

      – Гонихмарник! – прошепотіла Іринка і враз перед очима виникла гола постать юнака зі срібними нитками в руках. – А хто такий Гонихмарник, бабусю? Це те ж, що й Перелесник із ваших казочок?

      – Тю на тебе! А ти шо, хіба не знаєш? Я ж тобі вже відала[2]. Та тому, хто забагацько читає, так як ото ти, все може в голові переплутатисі. О, то сильний та небезпечний чоловічина! То перевтілений дводушник, – таємниче веде бабуся.

      – Дводушник? – відклавши книгу вбік, зацікавлено розпитує Іринка.

      – Дводушник, унученько, то напівлюдина, напівнечистий. Часто він допомагає, приганяючи під час посухи хмари, як ото тепер, але буває, шо принаджує град і грози, навіть смерчі. Та коли його розсердити, – веде неквапом бабуся, перебираючи навпомацки в’язальні спиці. Вона робить на замовлення черговий светр чи камізельку, добрий приробіток до бабусиної пенсії. Ірина також пробувала допомагати бабусі, однак у неї до цього «не звідтам ростуть руки» – говорила жартівливо бабуся.

      – Отаке-от. Та ліпше від нього триматисі якнайдалі, особливо молодим слічним[3] дівчатам, – говорить із притиском бабуся. – Закохаєсі й пропадеш. Ой, лишенько, внученько, дивисі – вже пізня пора! А я тобі на ніч такі небилиці відаю, шо не приведи, Господи, вночи примариці.

      Ірина з бабусею живуть у невеличкій дерев’яній хатинці під солом’яною стріхою. Таких залишилося всього три на село: у столітньої Терпелихи, чотирьох синів якої забрала війна, у п’яниці-заброди Ґєника, який повернувся в село із золотих копалень, поселився в старій напіврозваленій неньчиній хаті та, ніде не працюючи, пропивав зароблені важкою працею гроші. Третя хата під солом’яною стріхою – їхня. З подвір’я дерев’яними східцями потрапляєш на ґанок, а згодом – у затишну простору кімнату, завішану рушниками та обтикану пахучим запашним зіллям. Зілля скрізь – над вікнами, у пучечках, у віночках, у полотняних торбинках. Бабуся Орина – відунка-травниця, то в них родинне, кожен в околиці про то знає. Світлиця слугує і вітальнею, і кухнею, і спальнею для бабусі. Праворуч двоє дверей. Одні – комора. Інші – Іринчина кімнатка. Отак вони й живуть, трохи в злиднях та завше в злагоді.

      Іринка вкладається на ніч. Вона любить спати при розшторених вікнах. За хатою росте ліс. Їй подобається роздивлятися верхівки дерев, які місячної ночі ніби торкаються верхівками неба й бавляться там із хмарками та зірками. Дощ не вщухає. Десь далеко шаленіє гроза і заледве чутно шипіння ляскавиць. Не дуже яскраві мигунки[4], світло від яких зовсім блідо долітає до села, мляво освітлюють небо. І в тому блідому полиску мигунок можна все ж дещо розгледіти в горобиному мороці ночі. Під хатою брилики бузку сумно плачуть, встеляючи своїми сльозами й так мокрісіньку траву. За хатою дорога, через дорогу ліс, чисто вимитий і спокійний. І раптом якась незручність не дає спокою, ніби щось псує цю ідеальну картину, яку дівчина

2

Відала – пояснювала.

3

Слічним – гарним.

4

Мигунки – блискавки.