Інші пів’яблука. Галина Вдовиченко

від нього…» Священик хитнув головою: «Розумію». «І з яблуком так само», – додала вона. Відповідь видалася йому переконливою.

      Але ж чи буде нині час для тих оглядин?

      «Як спитає, – постановила собі, – то покажу, а як ні – тоді й не діставатиму».

      Дороговказ – «Рукомиш». Із траси нічого особливого не побачиш, на швидкості пролетиш і не знатимеш, яку красу затуляє звичайний придорожній пагорб за поворотом на сільську дорогу. Однак коли вихопиш поглядом маленьку маківку з хрестом (вона ховається в траві віддалік), зупинишся, вийдеш із машини, дивуючись, що ж там таке, то вже не повернеш. Підеш собі далі. Туди, де поміж пагорбів, уздовж петлястої стежки, виростають на очах каплички, одна за одною, а тоді з-під самої гори вилущується золотим горішком зі шкаралупи скель церковця, вибирається з-під крутих, навислих берегів, за якими – широкий краєвид на красуню річку Стрипу, на її сріблясті мерехтливі вигини.

      Нині той ландшафт – як кадр із фільму катастроф: вхід до понівеченої згорбатілої церковці завалено камінням, а тої скелі, що височіла над долиною, тої скелі, на якій Галя стояла під повівами свіжого вітру, розкинувши руки, немає… Тепер вітер недобрий, він змушує зіщулитися, стулити на грудях кофтинку, дарма що кілька днів тому він дув так само – той вітер зі Стрипи. Не було тоді місця гарнішого та безпечнішого, як цей мальовничий Рукомиш.

      Минулого разу отець Михайло показував Галі (вона не випускала фотоапарата з рук) тріщини в церковній стіні. Вони утворилися, казав, коли неподалік прокладали нову трасу, коли вибухи гриміли нагорі… Не минуло й тижня, як серед білого дня скеля зрушила з місця. Це сталося – Галя зіставила дати – саме напередодні приїзду музейників, коли вони мали забрати фігуру святого Онуфрія на реставрацію, бо саме цій роботі заповідалося стати окрасою колекції Пінзеля в Луврі. Французи неодмінно хотіли бачити її в експозиції, яку планували показати в Парижі.

      Навколо скаліченої споруди, біля кам’яного завалу зруйнованого бабинця, – людський мурашник. Сільська громада і приїжджі, судячи з вигляду та розмов – музейники. Сперечаються, але без особливого запалу, дехто й підкреслено спокійно, а тоді раптом у когось емоції вихлюпуються через край – і пішло-поїхало… Наче естафетну паличку одне одному передають.

      «Не віддамо “Святого Онуфрія”!» – «І пошкодуєте згодом, – це вже хтось із зайд доволі різко. – От де він тепер, у яких умовах? То так ви бережете свою святиню?» – «Най вас це не обходить! Він у надійному сховку!» – спалахує жінка. Кров бухає їй в обличчя. Солідний дядько з місцевих стримує її жестом і провадить розмірено, впевнено: «Шановні, хто дає гарантії на те, що його повернуть? Хто конкретно?… Сказати вам, як буде?… Нам повернуть копію! Чого дурниці? Які дурниці? А… тоді вже буде пізно… Громада не віддасть. І край!..»

      Зненацька дитячим, пискливим голосом у суперечку встряє маленька войовнича бабуся:

      – «Святий Онуфрій» – то оберіг нашого села, ви це знаєте?