Інші пів’яблука. Галина Вдовиченко

лише тиждень, як Галя була там, на тому самому місці, роздивлялася на скульптуру святого Онуфрія. Безцінна робота з місцевого каменю, майстер Пінзель[2] створив її понад двісті п’ятдесят років тому. Вона стоїть усередині, праворуч від входу. Стояла.

      – Рукомиш відомий не тільки на Тернопіллі, а й в усій Україні та далеко за її межами… – І ані слова про скульптуру Пінзеля.

      «Скоріше в Рукомиші станеться землетрус, ніж село віддасть свій оберіг».

      Це незнайома жінка їй сказала там, у Рукомиші, тиждень тому. Впевнено так мовила, без тіні сумніву. Жителька села, не надто й схожа на місцеву, а може, до батьків приїхала. Запитала Галю біля джерела:

      – Знову «Святого Онуфрія» до Парижа просили?

      Галя хитнула головою.

      – Я журналістка, ви помилились. – А тоді й сама від запитання не втрималася: – Чому рукомишці не хочуть, щоб «Святий Онуфрій» побував на виставці у Луврі?

      Жінка напилася води зі складених човником долонь, обтерлася навхрест:

      – А чого ми маємо вірити, що його повернуть?… Не віддадуть його люди. Побачите. Навіть на кілька днів не віддадуть, скоріше землетрус у Рукомиші станеться, ніж «Святий Онуфрій» звідси зрушиться…

      От і стався. Слова, слова… Часом вони біжать перед подіями, нагадуючи нам: думай, що кажеш.

      Кинулася шукати телефонний номер настоятеля храму. Де ж той телефон? Де блокнот?…

      – Ма… – бадьорий голос за спиною. – Ти що сьогодні, за три хвилини впоралася?

      Вікторові-молодшому тільки б поіронізувати, спостерігаючи за нею з-за дверей.

      – Що сталося? – усмішка зійшла з обличчя.

      – На церкву в Рукомиші скеля впала. А там Пінзель, уяви! «Святий Онуфрій».

      – Завалило?

      – Не знаю.

      – Що ти шукаєш?

      – Телефон священика. Де я його записала?…

      Син мовчки пішов до «дитячої», вже навіть не «студентської» (повиростали хлопці), ввімкнув комп’ютер під братове бубоніння: «Що ви ганяєте по хаті від самого ранку?…» Сергій перекинувся на другий бік, глибше зарився в подушку: «Спати не даєте…»

      – Ну от… – Віктор-молодший надибав, що треба. – Ма, чуєш? У новинах повідомляють, що церква напівзруйнована, а скульптура Пінзеля вціліла. Не хвилюйся. Нічого твоєму «Онуфрієві» не сталося.

      Були плани на день, та розвіялися. В одну мить перемінилися. Дорогою до Тернополя взялася обдзвонювати всіх. Іван мовчки тримався за кермо, лише вкрутив звук до мінімуму, щоб музика не заважала.

      У редакції довго не озивалися. Де ходять? Що за манера ігнорувати дзвінки…

      – Нарешті, – дорікнула Славі, заступниці. – Мій репортаж із Рукомиша наразі не ставте, не верстайте. Привезу новий. Чула новину? Отож… Звісно, встигнемо. Тримайте розворот.

      Далі Віктор…

      – Вікторе, сьогодні до тебе Сергій прийде. Принесе їжу і… ті таблетки, що вчора їх виписали. Покажи лікарю, він усе пояснить. Та добре. Це вже добре… Припини. Що на тебе найшло? Завтра заїду Сьогодні

2

Іоан-Георг Пінзель (бл. 1707 – бл. 1761) – видатний український скульптор, представник пізнього бароко й рококо, засновник Львівської школи скульпторів.