Том 3. Палімпсести. Таборові записки. Василь Стус

у твоїй натурі,

      аби солодкий близити загин!

      Геть відійди, почваро! І не смій

      ні кроку ближче. Одійди, почваро!

      А все ж – нестерпна безневинна кара.

      Хоч ти сказись. Хоч ти збожеволій.

* * *

      Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,

      і тиша, і самотність, і пітьма!

      Щоправда, кажуть спати надто рано,

      ото й телющиш очі, як відьмак,

      на телевежу, видну по рубінах,

      розсипаних, мов щастя навісне.

      Отут і прокидається уміння

      накликати натхнення, що жене

      од тебе всі щонайсолодші мрії

      і каже: віщий обрій назирай,

      де ані радості, ані надії.

      То – твій правдивий край. Ото – твій край.

* * *

      Така хруска, така гучна

      уся моя кімната.

      Як м’яко встелена вона,

      лиш надто мулько спати.

      Шість з половиною – в один,

      чотири кроки – в другий.

      Блукаю нею, вражий син,

      неначе кінь муругий.

      От тільки думається в ній —

      і тісно, і обачно.

      Так хутко збіг із мене лій,

      хоч їсться й дуже смачно.

      Машини шастають навкруг,

      неначе на параді.

      Папір, мій зловорожий друг,

      і тут мені завадить.

      Покинув я сумний підвал,

      лишив майдан Богдана,

      де гетьман огиря учвал

      кудись жене щорана.

      Я там давненько вже не знав

      про справжні емпіреї,

      а тут Господь наобіцяв

      гетьманські привілеї

      (І в халепу ж ускочив ти,

      коли на поверх третій

      тюремні провели чорти

      за буки і мислєті).

      Така хруска, така гучна

      уся моя кімната,

      скрипить, як скрипочка, вона,

      та ні з ким танцювати.

      Січень 1972 р.

* * *

      Вже цілий місяць обживаю хату,

      Що ж, мабуть, навикати вже пора.

      Стілець і ліжко, вільних три квадрати

      в віконці ґрати, у кутку – пара…

      І щохвилини в вічко зазирає

      іскрадлива, як кицька, сатана,

      мов дірочку під серцем назначає…

      Напевне, приписали до майна

      тюремного уже й тебе самого —

      всі сни твої, всі мрії, всі думки,

      завівши до реєстру потайного

      і зачинивши на міцні замки.

* * *

      Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав

      ані не долюбив. І не жив. І не жаль.

* * *

      Господи, гніву пречистого

      прошу – не май за зле.

      Де не стоятиму – вистою.

      Спасибі за те, що мале

      людське життя, хоч надією

      довжу його в віки.

      Думою тугу розвіюю,

      щоб був я завжди такий,

      яким мене мати вродила

      і благословила в світи.

      І добре, що не зуміла

      мене од біди вберегти.

* * *

      Алея – довга і порожня,

      старанно вгорнута у ніч.

      Каштани. Сотні білих свіч,

      а посвітитися – не можна.

      І притінь, примерк торжества

      і досить