Том 3. Палімпсести. Таборові записки. Василь Стус

тобою білий святиться світ,

      тільки тобою повняться брості віт,

      запарувала духом твоїм рілля,

      тільки тобою тішиться немовля,

      спів калиновий піниться над водою —

      тільки тобою, тільки тобою!

      Тільки тобою серце кричить моє.

      Тільки тобою сили мені стає

      далі брести хугою світовою,

      тільки Тобою, тільки Тобою.

* * *

      Сумні і сині, наче птиці,

      уже без неба і без крил,

      обсіли край своїх могил —

      живої не доб’ють водиці.

      На попелищі віковім

      досада щириться з досади,

      їм спільної немає ради,

      нерадісний їм спільний дім.

      Тоді сторіками пливуть

      і жалощами душі студять

      і будять мертвих – не розбудять

      і не докликавшись – кленуть.

      Напростувалася їм путь —

      спадна, укотиста, узвізна

      і настає година грізна

      і сурми доль в сто горл ревуть.

* * *

      Нерозпізнанне місто дороге

      відкрилося колючим скалком щастя.

      І знов старі наринули напасті

      здушили горло, кругле і туге.

      Дивись, дивись – за муром цим рудим,

      за другим, п’ятим, може, й сотим муром

      дрімучий Київ – здибився буй-туром:

      лукавим косить оком і незлим.

      Святошин там – якраз дивись на ріг

      в той кут глухий, де вартовий ступає.

      І день постав, на підлікті спинає

      охлялого по зазубнях доріг.

      Ану ж, як сосни рурами гудуть,

      жбурнувши в небо крони величезні!

      Не пустять мури. Надто вже грубезні

      і швидше вб’ють, ніж пустять.

      Швидше – вб’ють.

* * *

      Недовідомі закипають грози,

      десь божевільні грають весілля.

      А начування, окрики, погрози

      за мною назирають звіддаля.

      Куди й пощо? Не відаю, не знаю.

      Мідяногорла ремствує сурма.

      Ідуть етапи – без кінця і краю.

      Реве шафар.

      На світ зійшла пітьма.

* * *

      Неначе стріли, випущені в безліт,

      згубилися між обидвох країв,

      проваджені не силою тятив,

      а спогадом про образи почезлі,

      летять понад землею долілиць,

      ані собі, ні світові не раді,

      і лячно задивляються в свічаддя

      людських озер, колодязів, криниць.

      Так душі наші: майже неживі

      пустилися в осінні перелети,

      коли відчули: найдорожчі мети

      на нашій окошились голові.

      В дорозі довгих самопроминань

      під знадою земного притягання

      проносяться від ранку до смеркання.

      Крило торкає холодок вагань.

      Обабіч – чужаниця-чужина.

      Під кожним під крилом – чужа чужина.

      І даленіє дальня Україна —

      ошукана, оспала, навісна.

      Дивлюсь – і мало очі не пірву:

      невже тобі – ні племені, ні роду,

      за сині за моря лети по воду

      однаково – чи мертву чи живу.

* * *

      Як добре