Біографія випадкового чуда. Таня Малярчук

батька. Той виконував роль охоронця в разі непередбачуваної ситуації. Бабці було років сто двадцять. Вона сиділа в себе на подвір’ї і дивилася в небо. Приймала по черзі. Пацієнтів зібралося штук п’ятдесят, на кожного бабка витрачала не більше, ніж кілька хвилин. Спочатку пацієнти платили в касу десять доларів (українських грошей тут не приймали), потім бабка задавала лише одне питання, і стосувалося воно зовсім не здоров’я. Такий собі іспит на вошивість, як сказав Лєнин батько. На кінець бабка щось хімічила руками над головою хворого і веліла наступний місяць пити смердючі трави, що входили в пакет послуг і видавалися на виході.

      Коли підійшла черга невірного Хоми, бабка запитала:

      – Віриш у Бога?

      – Не вірю.

      – Чого ж тоді прийшов?

      – А без Бога ніяк?

      – Ніяк.

      Бабка опустила голову, і стало зрозуміло, що вона сліпа.

      – Я заплачу, – сказав дядько.

      – Ти вже заплатив. Можеш попити трави, але вони тобі не допоможуть.

      Дядько відійшов убік. Бабка помовчала трохи і додала:

      – Умирати з Божої волі – велика радість, я вже чекаю не дочекаюся, коли Він мене покличе. А от так-от, як собака, від раку прямої кишки…

      І бабка гидливо сплюнула в траву собі під ноги.

      Діагноз вона вгадала.

      Лєнин дядько походив трохи, подумав і через тиждень уперше висповідався. У того ж самого священика, що й Лєна, але, на відміну від неї, простояв на колінах шість годин. Після навернення, правда, пожив він не так багато, щось рік-півтора. Помер у сімейному колі, тихо і спокійно.

      «У його випадку, – писала потім Лєна, – було не так важливо повірити в Бога, як позбутися страху і примиритися з неминучим. А може, він і не був атеїстом, тільки прикидався. Кажуть, що найвойовничіші стають запеклими віруючими. Я ж ніколи з Богом не воювала. Я не шукала доказів його відсутності, навпаки, чекала, коли він покажеться. І деколи він показувався, але я, на жаль, жодного разу цього не зрозуміла».

* * *

      Найкраща Лєнина подруга, яку Лєна називала Псом, коли їм сповнилося по п’ятнадцять, вдруге неабияк усіх здивувала. Вона ні з того ні з сього вийшла заміж.

      Про нареченого Лєна ніколи нічого не чула, Пес мовчала, як партизан. Чи їй було соромно, чи вона нічого не розповідала, бо думала, що Лєні нецікаво. Вона взагалі мало думала. І була надто добра, що, як правило, призводить до самознищення організму.

      Останні роки вони з Псом бачилися рідше. Лєну цікавили інші речі й інші люди, тоді як Пса, здавалося, не цікавило нічого. Можливо, вона образилась на Лєну і вийшла заміж у помсту, щоб віддати себе комусь іншому, якщо Лєна її не хоче.

      Родина Пса сприйняла звістку радісно, бо тепер у хаті на один рот поменшало. Крім неї, там було ще повно дітей різного віку, мацюпуська мама-колобок і батько – каліка без руки. Дивно, як їм узагалі вдалося наробити стільки дітей.

      Пес познайомилася з майбутнім чоловіком в одній із п’яти навколишніх церков. Вона сказала:

      – Мені було нудно, – але сказала це якось