Собака Баскервілів. Долина страху. Артур Конан Дойл

з-під шафи світло-коричневий черевик, що стояв у кутку.

      – Ось вона, моя втрата!

      – Нехай й інші загадки вирішаться так само просто! – побажав Шерлок Голмс.

      – Але все ж це дуже дивно, – зауважив доктор Мортімер. – Я ще до сніданку обшукав усю кімнату.

      – І я також, – сказав Баскервіль. – Обнишпорив усі закутки. Черевика ніде не було.

      – Отже, коридорний поклав його туди, поки ми снідали.

      Послали за німцем, але той нічого не міг сказати, і подальші розпитування також ні до чого не призвели. Таким чином, до серії цих явно безглуздих загадок, які швидко змінювали одна одну, додалася ще одна. Навіть не згадуючи про трагічну смерть сера Чарльза, ми мали ланцюг непояснених подій, що відбулися лише за два дні: лист, складений із газетних вирізок, бородатий незнайомець у кебі, пропажа спочатку нового коричневого черевика, потім старого чорного, а тепер поява коричневого.

      Дорогою до Бейкер-стрит Голмс сидів у кебі мовчки і, судячи з його насуплених брів і напруженого погляду, так само, як і я, намагався привести в єдину систему всі ці дивні і, здавалося б, не пов’язані один із одним факти. Весь наступний день і вечір він просидів у себе в кабінеті, занурений у густі хмари тютюнового диму і в роздумах.

      Перед самим обідом нам подали дві телеграми. У першій було: «Тільки-но повідомив Беррімор удома Баскервіль». Друга: «Обійшов двадцять три готелі жаль порізаної сторінки Таймс не знайшов. Картрайт».

      – Ось і обірвалися відразу дві нитки, Ватсон. Немає нічого кращого за такі справи, де всі наче змовилися проти тебе. Тоді й починаєш впадати в азарт. Ну що ж, підемо по третьому сліду.

      – У вас ще є в запасі кебмен, який віз цього незнайомця.

      – Саме так. Я попросив повідомити його прізвище й адресу в Реєстраційній палаті й не здивуюся, якщо зараз ми отримаємо відповідь на мій запит.

      Задеренчав дзвінок і сповістив про те, що навіть перевершило всі очікування Голмса, бо в дверях кабінету з’явився високий чолов’яга, мабуть, не хто інший, як сам візник.

      – Мені сказали в конторі, що ось за цією адресою цікавилися номером дві тисячі сімсот чотири, – почав він. – Я вже сьомий рік їжджу і ніколи ніяких скарг не чув. Тому вирішив сам зайти, нехай мені у вічі скажуть, у чому такому я завинив.

      – Ви ні в чому не завинили, шановний, – сказав Голмс. – Навпаки, я заплачу вам півсоверена, як тільки отримаю відповідь на своє запитання.

      – От не знаєш, де знайдеш, а де втратиш! – усміхнувся кебмен. – І що бажаєте, сер?

      – Перш за все ваше прізвище й адресу на випадок, якщо ви мені знову будете потрібні.

      – Джон Клейтон, проживаю в Боро, Тарпеї-стрит, номер три. Кеб стоїть у Шиплі-ярд, біля вокзалу Ватерлоо.

      Шерлок усе записав.

      – А тепер, Клейтоне, розкажіть мені про вашого пасажира, котрий спостерігав за цим будинком сьогодні о десятій годині ранку, а потім вистежував двох джентльменів на Ріджент-стрит.

      Візник із подивом глянув на Голмса і, мабуть, трохи сторопів.

      – Що ж вам розповісти, коли ви самі