Деміан. Кнульп. Герман Гессе

адже під кінець я таки добре розійшовся, фантазування сп’янило мене. Обидва хлопчаки якусь мить мовчали, а Франц Кромер, примружившись, пронизав мене гострим поглядом і запитав уїдливо:

      – Ти не брешеш?

      – Ні, – відповів я.

      – Себто це суща правда?

      – Авжеж, – запевнив я, хоча сам аж затремтів від страху.

      – Можеш поклястися?

      Я страшенно перелякався, але одразу відповів «так».

      – Ну, тоді скажи: «Клянуся Богом і душею».

      Я слухняно проказав:

      – Клянуся Богом і душею…

      – Ну, що ж, – він сплюнув, а потім відвернувся.

      Я гадав, що справа на цьому й скінчилася, і зрадів, бо він підвівся й попрямував до мосту, а я за ним. Я несміливо промимрив, що мені уже час додому.

      – Не поспішай, – вишкірився Франц, – нам же по дорозі…

      Він перевальцем плентався далі, а я не наважувався відірватися, адже він і справді прямував у мій бік. Ми вже наблизилися до мого будинку, і я побачив вхідні двері з товстою латунною ручкою, сонце у шибках і фіранки в кімнаті матері. Я глибоко зітхнув: слава Богу, домівка! О, любе, благословенне повернення до свого дому, де ясність і спокій!

      Я хутко відчинив двері, щоб непомітно прошмигнути і зачинити їх за собою, однак Франц Кромер протиснувся слідом за мною. У прохолодному темному коридорі з кам’яною підлогою, куди світло проникало тільки знадвору, він став поруч зі мною, взяв мене за плече і тихо промовив:

      – Не треба так квапитись, малий.

      Я злякано поглянув на нього. Він цупко тримав моє плече. Я силкувався збагнути, що він має на думці, може, збирається вчинити зі мною щось погане? Якщо я зараз голосно, нестямно закричу – чи встигне хто-небудь зійти вниз, щоб урятувати мене? Але я цього не зробив.

      – У чому річ? – запитав я. – Чого ти хочеш?

      – Не так-то й багато. Я повинен тільки дещо запитати у тебе – без сторонніх.

      – Але мені треба вже йти нагору, зрозумів? Мене чекають!

      – Тсс… – тихо промовив Франц. – Знаєш, кому належить сад біля Кутового млина?

      – Не знаю, мабуть, мірошникові.

      Франц обхопив мене руками і міцно притягнув до себе – я змушений був дивитися йому прямо у вічі. Він посміхався недоброю викривленою посмішкою, тоді проказав владно і зло:

      – Так, хлопче, я можу тобі сказати, чий це сад. Мені вже давно відомо, що звідти поцупили яблука, але я знаю й те, що хазяїн пообіцяв нагороду – дві марки тому, хто викаже злодія.

      – Господи! – вигукнув я. – Але ж ти… ти не скажеш?

      Я відчував: марно волати до його честі. Він був з «іншого» світу, там підлота не вважалася злочином. Я це безпомилково відчував. Люди з «іншого» світу були не такими, як ми.

      – Не скажу? – реготнув Кромер. – Ти, шмаркачу, мабуть, гадаєш, що я фальшивомонетник і сам можу малювати собі марки? Я злидар, у мене немає багатого батечка, як у тебе, і якщо мені випадає нагода заробити дві марки – я повинен їх заробити! А може,