Будинок Мрії Енн. Люси Мод Монтгомери

простягалася сіра стрічка диму пароплава.

      – Ой, краса, яка краса, – шепотіла Енн. – Я полюблю Чотири Вітри, Гілберте. Де наш дім?

      – Його ще не видно – ряд беріз за отією бухтою його ховає. Десь за дві милі від Глен Сент Мері, і від нього до маяка – ще миля. У нас буде небагато сусідів Енн. Біля нас ще тільки один будинок, і я не знаю, хто в ньому живе. Тобі не буде самотньо?

      – Не з маяком і всією цією красою за компанію. А хто живе в тому будинку, Гілберте?

      – Не знаю. Він виглядає – не зовсім виглядає – що його мешканці могли б виявитися нашими спорідненими душами, Енн, чи не так?

      Будинок був великий, солідний, помальований у такий яскравий зелений, що пейзаж довкола тьмянів на його тлі. За ним був фруктовий сад, а перед ним – доглянутий газон, але, однак, дім здавався якимсь голим. Може, через його надмірну охайність; все господарство, будинок, сараї, сад, газон і алея були навдивовижу охайними.

      – Малоймовірно, що хтось з таким смаком на фарби може бути ДУЖЕ спорідненим, – погодилася Енн, – хіба що це нещасний випадок – як наша синя зала. Я чомусь упевнена, що дітей тут немає. Він навіть ще охайніший, ніж стара садиба Копів на Торі-роуд, а я й не уявляла, що може бути щось ще охайніше.

      Вони нікого не зустріли на вогкій, червоній дорозі, яка звивалася вздовж узбережжя гавані. Але коли вони зрівнялися з рядом беріз, за яким ховався їхній дім, Енн побачила дівчину, яка гнала зграю сніжно-білих гусей вздовж гребеня оксамитового зеленого пагорба праворуч. Під ним росли високі, пишні ялини. Поміж їхніми гілками визирали жовті поля, жовті дюни й латки синього моря. Дівчина була висока й вбрана в блідо-блакитну ситцеву сукню. Йшла вона прямо й підстрибуючи. Вона разом зі своїми гусьми вийшла з воріт біля підніжжя пагорба, коли Енн з Гілбертом проїжджали повз, і уважно на них подивилася з виразом, який не дотягував до цікавості, але був чимось більшим простої допитливості. На коротку мить Енн здалося, що в ньому був прихований натяк на ворожість. Але від краси дівчини Енн аж перехопило подих – краси такої явної, що всюди мала привертати увагу. На ній не було капелюшка, але короною на голові в неї були викладені важкі коси блискучого волосся, кольору стиглої пшениці; її очі були сині й променисті; її фігура, у простій ситцевій сукні, була дивовижний; а вуста її були такі червоні, як букет криваво-червоних маків, затканий у неї за поясом.

      – Гілберте, хто ця дівчина, яку ми щойно минули? – тихо спитала Енн.

      – Я не зауважив ніякої дівчини, – сказав Гілберт, який всю свою увагу зосередив на своїй нареченій.

      – Вона стояла біля воріт – ні, не озирайся. Вона все ще дивиться на нас. Я ще в житті не бачила такого гарного обличчя.

      – Не пам’ятаю, щоб бачив особливо вродливих дівчат, коли був тут. У Глені є декілька гарненьких дівчат, але навряд чи їх можна назвати красунями.

      – А ця дівчина – красуня. Ти, напевно, її не бачив, інакше б запам’ятав. Її неможливо забути. Я таке лице раніше хіба на картинах бачила.