Будинок Мрії Енн. Люси Мод Монтгомери

них були хитромудрими пияками, які вчили дітей читати, писати й рахувати, коли були тверезі, і давали їм прочуханки, коли не були. Але Джон Селвін був хорошим, вродливим парубком. Він винаймав кімнату в мого батька, і ми з ним заприятелювали, хоч він і був на десять років старшим. Ми разом читали, гуляли, говорили. Він знав про всю поезію, яка коли-небудь була написана, і цитував мені її вечорами на березі. Тато вважав це страшною тратою часу, але мирився, сподіваючись, що це відіб’є мені охоту йти в море. Ну, але ЦЬОГО ніщо не могло зробити – у моєї мами в роду всі ходили в море, так що це було в мене в крові. Але я любив слухати, як Джон читає й декламує. Пройшло вже майже шістдесят років, але я все ще можу повторити кожен вірш, який від нього почув. Майже шістдесят років!

      Капітан Джим на мить замовк, дивлячись у вогнище в пошуку минулих днів. Тоді зітхнув і повернувся до розповіді.

      – Пам’ятаю, одного вечора я зустрів його на дюнах. Він мав гарний настрій – точнісінько, як ви, докторе Блайт, коли привезли сьогодні пані Блайт. Як тільки я вас побачив, зразу про нього згадав. І він мені розповів, що вдома в нього кохана, і що вона до нього приїде. Мене, малого егоїста, це мало тішило; я боявся, тепер ми вже не будемо такими приятелями. Але мені вистачило гідності йому цього не показати. Він мені все про неї розповів. Її звали Персіс Лі, і вона мала приїхати ще раніше, разом з ним, але на заваді став її старий дядько. Він хворів, а він її ростив, коли померли її батьки, тому вона не могла його залишити. А тепер він помер і вона їхала вийти заміж за Джона Селвіна. У ті дні то була нелегка подорож для жінки. Поромів було не так багато. «Коли вона має бути тут», – спитав я. «Вона відпливає на “Королівському Вільямі” 20 червня», – сказав він, «і має тут бути в середині липня. Треба зустрітися з теслею Джонсоном, щоб він збудував для неї дім. Сьогодні я отримав її листа. Ще до того, як я його відкрив, знав, що в ньому добрі новини. Я її бачив кілька ночей тому». Я його не зрозумів, і тоді він мені пояснив – хоч я і далі не дуже розумів. Він сказав, що має дар – чи то пак прокляття. Він сам сказав, пані Блайт, – дар чи прокляття. Він не знав, як це назвати. Сказав, що його прапрабаба мала такий самий, і її за це спалили за відьомство. Він сказав, що в нього бувають моменти – транси, так він це назвав – які на нього часом находять. Є таке, лікарю?

      – Є люди, які точно схильні до трансів, – відповів Гілберт. – Це більше фізичне питання, ніж медичне. А які в цього Джона Селвіна були транси?

      – Як сни, – скептично відповів старий лікар.

      – Він сказав, що в снах бачив різні речі, – повільно проказав Капітан Джим. – Майте на увазі, я вам розказую тільки те, що він сам мені сказав – що відбувалося – що МАЛО відбутися. Він казав, часом вони його втішали, а часом лякали. Чотири ночі перед тим він впав у транс – просто коли сидів і дивився на вогонь. Він побачив стару кімнату, яку бачив в Англії, а в ній – Персіс Лі, яка простягала до нього руки й мала щасливий вигляд. Тож він знав, що отримує добру звістку від неї.

      – Сон – просто сон, – посміявся старий лікар.

      – Напевно – напевно, – погодився