Будинок Мрії Енн. Люси Мод Монтгомери

То був великий, старомодний камін, в якому можна було смажити бика. Не раз я сидів тут і розказував байки, як сьогодні.

      Знову запанувала тиша, поки Капітан Джим мав зустріч з відвідувачами, яких Енн з Гілбертом не бачили – людьми, який сиділи довкола цього ж каміну в роки, які вже проминули, з радістю в блискучих очах, перші ніж ті закрилися назавжди під землею в церковному дворі чи на морському дні. Колись тут вже бігали й сміялися діти. Тут зимовими вечорами збиралися друзі. Були танці, музика й жарти. Мріяли юнаки й дівчата. Для Капітана Джима цей дім заселяли тіні багатьох мешканців.

      – Будинок закінчили першого липня. Тоді вчитель почав рахувати дні. Його часто бачили на березі, і ми тоді казали «Скоро вона буде з ним». Її чекали в середині липня, але вона не приїхала. Ніхто не тривожився. Судна часто затримувалися на дні, а то й тижні. «Королівський Вільям» запізнювався на тиждень – тоді на два – а тоді на три. І от ми почали боятися, і ставало все гірше й гірше. Зрештою, я просто не міг дивитися Джону Селвіну в очі. Знаєте, пані Блайт, – Капітан Джим стишив голос, – я почав думати, що вони, мабуть, виглядали як очі його прапрабаби, коли пекли її до смерті. Він нічого не казав, але проводив уроки, як уві сні, а тоді біг на берег. Не одну ніч він ходив там він заходу до світанку. Люди казали, що він збожеволів. Всі вже втратили надію – Королівський Вільям запізнювався на вісім місяців. Була середина вересня, а нареченої вчителя так і не було – і вже не буде, так ми думали. Три дні бушував великий шторм, і ввечері після нього я пішов на берег. Там я застав вчителя, який обіперся руками на великий камінь і вдивлявся в море. Я заговорив до нього, але він не відповів. Його очі, здавалося, дивилися на щось невидиме. Обличчя його було нерухоме, як в трупа. Я його покликав: «Джоне! Джоне!», – як налякане дитя, – «прокинься!». Той жахливий вираз, здається, вивітрився з його погляду. Він повернув до мене голову. Ніколи не забуду його обличчя. «Все добре, друже», – сказав він. – «Я бачив, як Королівський Вільям відпливає з Іст-Поінту. Вона буде тут до світанку. Завтра ввечері я сидітиму біля каміна зі своєю нареченою». Думаєте, він це дійсно тоді побачив?» – раптово спитав Капітан Джим.

      – Господь його знає, – м’яко відповів Гілберт. – Велика любов і великий біль можуть творити хтозна-які дива.

      – Я впевнена, що він це побачив, – серйозно сказала Енн.

      – Ні-се-ніт-ни-ці, – сказав доктор Дейв, проте тепер менш упевнено.

      – Бо, знаєте, – поважно сказав Капітан Джим, – «Королівський Вільям» прибув у Чотири Вітри наступного ранку. Всі в Глені й вздовж узбережжя вийшли на старий причал її зустрічати. Вчитель виглядав її там усю ніч. Як ми кричали, коли корабель з’явився на горизонті.

      Очі Капітана Джима світилися. Вони дивилися на гавань Чотирьох Вітрів шістдесят років тому, зі старим кораблем, як з’явився в променях сходу сонця.

      – І Персіс Лі була на борту? – спитала Енн.

      – Так – вона і дружина капітана. У них була страшна дорога – від одного