Енн з Острова. Люси Мод Монтгомери

вистачало часу, щоб купити квиток і здати валізу, поспіхом попрощатися з Діаною й заскочити у вагон. У той момент вона хотіла повернутися з Діаною в Ейвонлі; вона знала, що вмиратиме від туги за домом. Ох, і якби хоч не лив той проливний дощ, так ніби весь світ плакав за літом і на землі не залишилося жодної радості! Навіть присутність Гілберта її не втішала, бо Чарлі Слоан теж був там, і «Слоанівство» можливо було толерувати хіба за гарної погоди. У дощ воно було абсолютно нестерпним.

      Але коли пором рушив з причалу Шарлоттауна, все стало краще. Перестав падати дощ, і сонце розливало золоте світло з-поміж хмар, поліруючи сіру морську гладінь мідними фарбами й розсіваючи туман, який огортав червоні береги Острова Принца Едварда, золотими променями, що все ж таки обіцяло погожий день. Крім того, Чарлі Слоан мусив прилягти через морську хворобу, а Енн з Гілбертом залишися на палубі наодинці.

      – Добре, що всі Слоани дістають морську хворобу, щойно вийдуть в море, – безжально подумала Енн. – Та й не думаю, що я змогла б кинути прощальний погляд на неньку-батьківщину з Чарлі за спиною, який би вдавав, що теж сентиментально дивиться на неї.

      – Ну, ми відпливли, – несентиментально зауважив Гілберт.

      – Так, я почуваюся як Байронів Чайльд Гарольд – от тільки це не зовсім мої рідні береги, – сказала Енн, енергійно кліпаючи сірими очима. – Мої рідні береги, гадаю – Нова Шотландія. Але ж насправді рідна земля та, яку ти любиш най-дужче, і для мене це старий добрий Острів Принца Едварда. Аж не віриться, що я не все життя прожила на ньому. Ті одинадцять років, які я прожила, перш ніж переїхала туди, здаються страшним сном. Пройшло сім років, відколи я прибула цим самим поромом – від вечора, коли пані Спенсер привезла мене з Хоуптона. Так і бачу, як я пливу в тій жахливійсірій сукні та вилинялій безкозирці й із цікавістю вивчаю каюти та палуби. Тоді був гарний вечір; а як виблискували на сонці ті червоні береги. І ось я знову перетинаю протоку. Ой, Гілберте, я все ще сподіваюся, що мені сподобаються Редмонд і Кінґспорт, але думаю, цього не станеться!

      – Куди поділася вся твоя філософія, Енн?

      – Вона похована під велетенською хвилею самотності й туги за домом. Я три роки мріяла про Редмонд – а краще б не мріяла! Але не зважай! Я поверну свою бадьорість і філософію, як тільки добре поплачу. Я МУШУ поплакати, але треба зачекати, поки я не опинюся у своєму ліжку сьогодні вночі, де б воно не було. Тоді Енн знову стане собою. Цікаво, чи Деві вже виліз з гардеробної.

      Була дев’ята година, коли їхній потяг прибув у Кінґспорт, де вони опинилися в біло-блакитному блиску залюдненої станції. Енн почувалася страшенно спантеличеною, але за якусь мить її схопила Прісцилла Грант, яка приїхала в Кінґспорт у суботу.

      – А ось і ти, люба! І ти, напевно, така ж втомлена, як і я була в суботу ввечері.

      – Втомлена! Прісцилло, і не кажи. Я втомлена, я зелена, я провінціалка, і мені десь із десять років. Заради Бога, візьми свою бідну, розбиту подругу в яке-небудь місце, в якому