Енн з Острова. Люси Мод Монтгомери

мені ніколи не хотілося спекатися Гілберта, – подумала вона, трохи з жалем, трохи зі смутком, поки наближалися до дому. – Нашу дружбу буде втрачено, якщо він продовжуватиме ці нісенітниці. Але я не допущу, щоб її було втрачено. Ох, чому хлопці не можуть бути більш розсудливими!

      Енн, щоправда, мучив сумнів, чи дуже це «розсудливо» все ще відчувати тепло Гілбертової руки, так само сильно, як тої короткої миті, коли вона була на її руці; і ще менше розсудливим було те, що це відчуття аж ніяк не було неприємним – зовсім не таке, як те, що вона відчула, коли сиділа на танцях з Чарлі Слоаном три ночі перед тим. Але всі проблеми, пов’язані з нестямними залицяльниками, вивітрилися в неї з голови, коли вона увійшла в домашню атмосферу кухні Зелених Дахів, де на канапі гірко плакав восьмилітній хлопчик.

      – Що сталося, Деві? – спитала Енн, беручи його на руки. – Де Марілла з Дорою?

      – Марілла вкладає Дору спати, – схлипнув Деві, – а я плачу, бо Дора впала зі сходів до пивниці, полетіла шкереберть, і здерла шкіру з носа, і…

      – О, ну не плач, любий. Звичайно, тобі шкода її, але сльозами їй ніяк не допоможеш. Завтра з нею все буде добре. Сльози ще нікому не допомогли, Деві, хлопчику, і…

      – Я плачу не тому що Дора впала, – сказав Деві, з гіркотою обірвавши повчання Енн, яка мала тільки найкращі наміри. – Я плачу, бо мене там не було, і я не бачив, як вона впала. Я завжди пропускаю всі веселощі.

      – Ох, Деві! – Енн ледве стримала сміх. – Хіба весело б було дивитися, як падає і забивається бідна Дора?

      – Ой, та не дуже вона й забилася, – непокірно сказав Деві. – Звісно, якби вона вбилася, тоді в би дійсно було шкода, Енн. Але Кітів не так легко вбити. Вони, думаю, як Блуети. Герб Блует впав зі сінника минулої середи, скотився по жолобу в стійло, де вони тримають страшного дикого коня, і впав просто йому під ноги. А він вибрався живий, всього лиш три кістки зламав! Пані Лінд каже, є люди, яких і сокирою не заб’єш. Пані Лінд приїжджає завтра, Енн?

      – Так, Деві, і сподіваюся, ти будеш чемним і добрим до неї.

      – Я буду чемним і добрим. Але чи буде вона мене вкладати звечора, Енн?

      – Можливо. А що?

      – Бо, – рішуче сказав Деві, – якщо так, перед нею я не відмовлятиму своїх молитов, як перед тобою, Енн.

      – Чому ні?

      – Бо не думаю, що гарно розмовляти з Богом перед незнайомцями, Енн. Дора може молитися при мані Лінд, якщо хоче, але я не буду. Я чекатиму, поки вона не піде, а тоді молитимуся. Так можна, Енн?

      – Так, якщо ти точно не забудеш потім помолитися, Деві, хлопчику.

      – О, я не забуду, повір. Я люблю відмовляти молитви. Але самому це так весело, як з тобою. Шкода, що ти не залишаєшся вдома, Енн. Я не розумію, чому ти хочеш поїхати й нас покинути.

      – Я не те що б ХОЧУ поїхати, Деві, але мені здається, це те, що мені слід зробити.

      – Якщо не хочеш їхати, то не мусиш. Ти доросла. Коли я виросту, я не робитиму нічого, чого сам не захочу, Енн.

      – Все життя, Деві, ти будеш робити те, чого ти не хотітимеш робити.

      – Не