Оля. Ольга Саліпа

те, що вона має право бути знаменитою.

      У будинку навпроти кав’ярні розчинился вікно. З нього виглянула молода дівчина, трохи старша за саму Августу. Дівчина кілька хвилин вдивлялась у кінець вулиці, ніби когось виглядала. І тільки коли десь із глибини кімнати прозвучав грубий чоловічий голос «Wo bist du lieb? Ich warte auf das Frühstück»[1], Августа зрозуміла, що ті кілька хвилин були для дівчини єдиним шансом на те, щоб побути на самоті й нахабно вхопити вранці красу порожньої вулиці.

      Коли вже Августа доїдала печиво, з будинку вийшов добре вдягнутий чоловік зі стосом паперів під пахвою і стрімко рушив вулицею в напрямку центру міста. Йому вслід через вікно дивилася змучена дівчина з дитиною на руках. Чим більше віддалявся чоловік від дому, тим бадьорішою і легшою ставала його хода. Тим часом дівчина заходилася зачиняти вікно і, трохи вагаючись, вочевидь зі страху простудити дитину, залишила невелику шпарину в рамі. Через скло Августі здалося, що дівчина стала навіть меншою, ніж була. Чи видавалася вона щасливою в цьому майже ідилічному ранку? Навряд. Августа заплющила очі й уявила, як чоловік, котрий щойно вийшов із дверей будинку, з радістю заходить до якоїсь редакції чи аудиторії університету, де викладає, а його дружина повертається до пелюшок і хатнього гармидеру. Мине кілька годин – і вона виглядатиме чоловіка у цьому ж вікні з надією, що той принесе їй якусь звістку із зовнішнього світу. Тим часом готуватиме їсти, бавитиме дитину, наводитиме лад удома – робитиме все те, чого ніколи не видно. Чим не обслуга для мужчини? Однакові дні змінюватимуть один одного, жінка старітиме, а одного дня помре і не залишить по собі нічого, ніби й не жила.

      Августа уявила, що цим чоловіком може бути сам Маковей, а його втомленою дружиною – її Ольга. Вона, з її дурною романтичною натурою, може з радістю відмовитися від своїх літературних успіхів на догоду мужчині. Народити йому дітей, готувати їсти, отак от зустрічати з роботи. Від цієї картини стало млосно. Августа залпом проковтнула рештки кави, дістала з кишені кілька гелерів і поклала на стіл. Тепер вона точно знала, що не віддасть Ольгу Маковею просто так.

      Люди поволі виходили зі своїх будинків і розповзалися Віднем у справах. Починався день.

      Чернівці, 1896

      – Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти… – Осип підійшов до неї ззаду, поки дивилась у вікно. Він був настільки близько, що подих теплою хвилею торкався Ольжиної шиї.

      На письмовому столі лежав свіжий номер «Буковини» з опублікованою «Царівною» Кобилянської.

      – Ти навіть не уявляєш, скільки людей мені вже переказували захоплення твоїм письмом. Я й сам не очікував такої слави. Так, звісно, після того, як у «Зорі» вийшла твоя «Людина», ти в нас письменниця знана, очікувана у найвищих мистецьких колах. Але ти знову перевершила сама себе!

      Ольга стояла обличчям до вікна, заплющивши очі. Голос Маковея розливавсь її тілом чимось густим і солодким. Навіть якби зараз він сварив її чи критикував щось написане, – їй було б однаково приємно.

      Успіх

1

Де ти, люба? Я чекаю сніданку (нім.).