Оля. Ольга Саліпа

як дійшли до вузьких вуличок із низенькими будиночками. Майже село. І все б нічого – вони часто забредали на околиці Чернівців і з цікавістю заглядали на прості обійстя, – але раптом уперіщив дощ. Ні втекти, ні сховатися змоги не було. Августа мала з собою добротний плащ із грубої тканини, а Ольга була в самій лише літній сукні.

      – Візьми, – простягнула плащ в одній руці, а іншою пригладила мокре волосся.

      – А ти? Ти ж вимокнеш до нитки. – Ольга вагалася.

      – Нічого мені не станеться. А тобі хворіти не можна. У вашій хаті ще тільки слабості й не вистачало.

      Августа рішуче розгорнула плащ і вмостила на плечі Ольги. Та вже сама закинула капюшон на голову.

      Додому було йти далеко, та й спочатку довелося проводжати Кобилянську. А коли стала на порозі хати, мокра, як хлющ, із плащем у руках, батько не витримав:

      – Ольгу від дощу ховала?

      – А кого ж.

      – Сама чому не одягла?

      – А що мені буде?

      – Не менше, ніж їй.

      – Та ти що, – всміхнулася кутиком губ, – я сильна і здорова, а Ольга – як травина – дмухнеш, то й похилиться. Її треба захищати.

      Августа зажмурилась і пригадала, якою тендітною і маленькою сприймалася подруга весь час, що йшли під тим дощем. Дивилася на Ольгу крадькома, бачила, як холодні краплі з капюшона часом падали на її щоки. Десь у животі розливалося ледь вловиме тепло і хотілося стерти ті краплини з обличчя і поцілувати там, де вони щойно були.

      Тато стояв просто перед Августою і дивився у вічі, наче щось у них шукав.

      – Господи Боже, – прошепотів, – та вона тобі дорожча, ніж ти сама…

      Батько розвернувся і пішов у хату, а Августа стояла на ґанку, поки з неї стікали патьоки дощової води. Чи була їй Ольга дорожча за саму себе? Хтозна. Ніколи про те не думала. Але з того дня батько часом ніби навмисне вигадував їй роботу саме на той час, коли та мала зустрічатися з Кобилянською.

      Зараз, у сирій віденській квартирі, Августа почувалася майже так само, як тоді, під холодним літнім дощем. Вона майже фізично відчувала, як холодні краплі товаришування з Маковеєм б’ють Ользі у лице і розуміла, що мусить від них подругу захистити.

      Лист на столі білів, як занадто різка у кімнаті пляма, і був передвісником цілком можливої поразки Августи у цій битві. Дівчина кинулася до столу і зім’яла піддатливий папір у щільну кулю. Далі збиралася кудись нею жбурнути, але стрималася. Дістала з-під ліжка важку коричневу валізу, з якою колись приїхала до Відня, розкрила і запхала зім’яту паперову кульку десь між інших дрібниць, які не мала наміру використовувати, але й викинути було шкода. Закрила валізу і штовхнула її далі під постіль.

      Зрештою, а хіба їй має бути щось до того, з ким проводить час Ольга? Чи не краще, якщо вона і справді знайде собі доброго чоловіка, народить дітей, заведе господарство? Хто сказав, що від цього вона не буде щасливою?

      Тут, у Відні, Августа бачила не одну емансипе. Такі були часи – лише у столиці Австро-Угорщини жінка мала доступ