Сіддхартха. Паломництво до країни сходу. Герман Гессе

нірвани так і не досяг. І сповниться йому сімдесят, потім вісімдесят, стільки ж сповниться й нам із тобою, а ми все вправлятимемось, постуватимо і віддаватимемось роздумам. Але нірвани однаково не досягнемо – ні він не досягне, ні ми не досягнемо. О Говіндо, мені здається, з усіх саман, які тільки є, жоден, жоден-жоднісінький не досягне, мабуть, нірвани. Ми знаходимо розраду, знаходимо забуття, вчимося вміння й мистецтва самих себе ошукувати. Одначе найголовнішого – шляху шляхів – ми не знаходимо.

      – Не кажи, о Сіддхартхо, таких жахливих слів! – вигукнув Говінда. – Невже з-поміж стількох учених мужів, з-поміж стількох брахманів, стількох суворих і достойних саман, із-поміж стількох спраглих, щирих і ревних, святих шукачів жоден не знайде того шляху шляхів?

      Сіддхартха, однак, відповів голосом, у якому вчувалося стільки ж туги, скільки й іронії, – голосом тихим, ледь сумовитим, ледь насмішкуватим:

      – Скоро, Говіндо, твій товариш Сіддхартха зверне з цієї саманської стежки, якою він так довго з тобою йшов. Мучить мене, о друже, спрага, а на цьому довгому саманському шляху вона анітрохи не втамувалась. Я завжди прагнув до пізнання, переді мною завжди поставало безліч запитань. З року в рік я звертався до брахманів, з року в рік звертався до святих Вед. Та якби я, о Говіндо, звертався до птахів-носорогів чи до шимпанзе, це було б, мабуть, так само добре, так само розумно й так само корисно. Багато часу, о Говіндо, я згаяв, але й досі не можу сказати, що навчився ось чого: навчитись нічого не можна! Гадаю, отого, що ми називаємо «вчитися», насправді немає. Є, друже мій, тільки якесь знання, і воно є скрізь, воно – Атман, воно в мені, й у тобі, й у кожному створінні. І тепер мені починає здаватися ось що: у цього знання немає лютішого ворога, ніж жадоба пізнання, ніж навчання.

      І тоді спинився Говінда серед дороги, здійняв руки й промовив:

      – О Сіддхартхо, не лякай же свого товариша такими словами! Бо слова такі й справді будять у моїм серці страх. Подумай лишень: що було б із святими молитвами, що було б із вельмишанованим брахманським станом, що було б із святими саманами, коли б усе було так, як ти кажеш, коли б нічого не можна було навчитися?! Що ж, о Сіддхартхо, що ж тоді з усім цим сталося б, що ж узагалі є на землі святого, дорогого, гідного пошанування?

      І Говінда стиха проказав вірша з однієї з упанішад:

      Хто, дух свій очистивши, думам віддавшися, в Атман пірнає,

      Словам не підвладне серця блаженство у того.

      Але Сіддхартха мовчав. Він міркував над словами, з якими до нього щойно звернувся товариш, і доміркував ці слова до кінця.

      «А й справді, – думав Сіддхартха, стоячи з похнюпленою головою, – що ж зостанеться від усього того, що нам здавалося святим? Що? Що справдиться?» І він похитав головою.

      Майже три роки прожили отак юнаки в саман, навчаючись їхніх вправ, і ось якось до них усілякими шляхами та манівцями долетіла звістка чи, власне, чутка, ба навіть легенда: буцімто з’явився десь чоловік на ім’я Гаутама – Величний Будда[12], що подолав у собі страждання світу й зупинив колесо відроджень. З гуртом

12

…з’явився десь чоловік на ім’я Гаутама – Величний Будда… – Будда – тобто Просвітлений, ім’я, надане засновнику буддизму Гаутамі Сідхартсі, який походив із царського роду племені шак’ямїв. Первісно цим словом, ймовірно, означували Шак’ямуні, тобто, «схимника з шак’ямїв». У буддизмі – людина, яка досягла найвищої довершеності.