Пер Ґінт. Генрик Ибсен

крізь білу хмару,

      Ростинаєм стадо мев[4],

      Що тікають перед нами,

      Ми ж падем все вниз і вниз,

      Мов стріла з тугого лука.

      Вниз я глянув – щось біліє,

      Наче, оленя живіт,

      Що зближається до нас,

      Мамо, мамочко, це ж ми,

      Відбивались в яснім плесі

      Озера, що підіймалось,

      В міру, як летів я вниз.

      Оза: (задихається)

      Пер! Мій Боже! Вже кінчи!

      Пер Ґінт: Цап із верху, цап із долу,

      В тую мить саму посполу[5]

      Досягли себе – бебевх!

      Зникло все, лиш мокра хвиля

      Нас піною обдала.

      Та не довго, бо від маху,

      Ми дісталися на твердь,

      Я обняв його за шию,

      Олень плив – ні круть, ні верть,

      І тепер я тут.

      Оза: А він?

      Пер Ґінт: Десь ще скаче вітрогін.

      (Кляснувши пальцями й крутнувшись на зап’ятках)

      Як стрінеш його – злови!

      Оза: И не скрутив ти голови,

      Ані ніг не поламав,

      Твій хребет – цілий, неправда?

      Боже, дякую тобі,

      Що ти мав його в опіці!

      Правда, пірвані штани,

      Та пусте це, проти того,

      Чим то міг би закінчитись

      Божевільний той танок…

      (Раптом замовкає, відкривши рот і витріщившись на сина широко відкритими очима, через хвилину знайшовши слова, скрикує)

      Ох, брехуне ти проклятий!

      Ну, і ще раз забожись!

      Все оте, що ти наплів,

      Чула я давним-давненько,

      Ще твій тато хлопцем був,

      Як це трапилося в Глезгу!

      Пер Ґінт: Це й мені лучилось теж –

      Це трапляється частіше!

      Оза: (їдко) Так – брехню перебрехати

      Можна теж: се-те додати,

      Відпорошити чистенько

      І як повістку новеньку

      Розказати. Власне ти

      Все роздув і прибільшив,

      Украсив вірлиним пір’ям,

      Тут відняв, а там доправив,

      Набалакав, набрехав

      Так, що визнатися в тім трудно,

      Що вже чулося давно.

      Пер Ґінт: Як би так мені хто другий

      Говорив, то знав би що!

      Оза:(плаче) Боже! Пощо я живу?

      Пощо я на світ родилась!

      Тут – проси, грози, однако,

      Що мечи в стіну горох.

      Пер Ґінт: Ноне, ненечко моя,

      Все те правда! Все до слова

      Будь-же – знов лиш…

      Оза: Геть – кажу!

      Можу бути я весела,

      Як мій син – така свиня?

      Маю я чого радіти,

      Як у мене – чорт, не син?!

      (Знову плаче)

      Що зосталось нам, моспане

      По батьківщиві?[6] Лайно!

      Зовсім зрідшало вино,

      Як умер старий Разм Ґінт.

      Не тримав гроша в калитах,

      А метав його на гній,

      Купував ґрунта як стій,

      Їздив в золоті, в каритах,

      Все пішло. А де ж остатки?

      По м’ясницях шумних, гучних,

      Та по гостеньках бундючних,

      Що

4

Чайок (прим. ред.).

5

Разом, спільно, укупі з ким-, чим-небудь (прим. ред.).

6

Мається на увазі, що від спадщини нічого не зосталося (прим. ред).