Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули. Коллектив авторов

Його вулики на 8 та 12 бджолосімей мали висоту 2–3 м і були виконані у вигляді гуцульської хати, багатоповерхової хати, церкви 13 заломами даху [6, c. 197–198].

      У 20—30-х роках XX ст. на Гуцульщині поширився вертикальний одно-корпусний вулик Дадана з низько-широкою рамкою (300x435 мм), який в народі ще називали «американом» (його сконструював американський бджоляр Шарль Дадан). У вулику вміщалося 20 рамок, були чотири заставні дошки, засувка для вічка та поличка для бджіл. Доступ до гнізда бджіл зручний, оскільки вхід був зверху.

      В українців Гуцульщини протягом століть виробився багатий виробничий досвід плекання бджіл. Найпоширенішою була порода середньоєвропейської сірої бджоли, особливо виділялася карпатська бджола, яка домінувала. Наприкінці XIX ст. у пасіках гуцулів (смт Верховина, с. Зелена, Криворівня Верховинського р-ну, с. Брустури Косівського р-ну) з’явилися італійські бджоли («італієнки», «волоські», «желтобрушки»).

      Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки на присадибі – у садках чи городах поблизу хат і господарських будівель, в сусідстві із сіножатями, левадами з річками. Наявність дерев була одним з найважливіших чинників при виборі місця для пасіки. Водночас необхідно було обрати під пасіку помірно сонячне місце, аби до вуликів проникало світло і тепло; тому їх переважно ставили на південному схилі, льотками до півдня чи сходу. Пасіку намагалися розташувати у тихому, спокійному, зручному для бджіл, затишному від вітру місці, далеко від дороги чи іншого джерела шуму, з водою поблизу, й огороджували плотом. Вулики розставляли в один або кілька рядів чи без дотримання певного порядку.

      Поряд з розміщенням вуликів на відкритому повітрі на Гуцульщині побутували і закриті пасіки, в яких стаціонували вулики. Було два види пасічницьких споруд закритого типу: окремі будівлі та прибудови до хат. До першого виду належать характерні для кінця XIX ст. «пасіки», які зводили з семи-восьми стін. Зверху споруду накривали дахом, а всередині був «прозір» – некрите місце, «яким мухи на пашу ходє» [7, с. 110–111]. Така пасіка з с. Замагорів Верховинського р-ну експонується в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Це невелика будівля завширшки 3, заввишки 1,5 і завдовжки 8 м, зрубно-каркасної конструкції. Стіни зведені зі смерекових плениць. Оригінальною конструкцією відрізняється двосхилий дах під дранкою – на висоті 1 м від стін влаштовано виріз, призначений для вильоту бджіл. Всередині під стінами, накритими дашком, встановлені вулики. Між їх рядами утворюється дворик (1,5x6 м), який забезпечує зручний виліт комахам та роботі пасічника. Майже подібний тип пасіки зафіксовано в с. Криворівня Верховинського р-ну. Відмінність споруди полягає в тому, що для льотків робили не суцільні прорізи, а для кожного вулика окреме вічко [5, c. 49]. На теренах Гуцульщини побутував і другий вид закритих стаціонарних пасік у вигляді прибудови до хати чи господарського приміщення. Такі «пасіки» зафіксовані на Буковинській Гуцульщині (с. Шепіт, Селятин Путильського р-ну Чернівецької обл.) [1, арк. 16–17, 20]. У них на лавках стояли зарублені в стіни вулики, в яких були прорізи для вильоту