Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули. Коллектив авторов

снопи також у копи («клані») по 30 снопів і півкопи – 15 снопів на кіл, забитий у землю. У с. Верхній Березів (Косівщина) снопи клали без кілля в полукіпки, навхрест, на закарпатській Гуцульщині – у чотири ряди, а на низ – заломлений колоссям вверх сніп («столец»). Зверху накривали полукіпок (30 снопів) «шапкою» (сніп колоссям униз). Тут також складали снопи у «попики» (сніп уверх колоссям). На Гуцульщині було поширене складання снопів без кілля у «дідики» (8—10 снопів) і «купки» (15 снопів). Цей спосіб укладання снопів без кілля характерний і для інших районів України [9, c. 59].

      Після завершення жнив жінки збирали у вересні врожай овочів. Картоплю копали («драли») сапами у вересні всією сім'єю. Тут же на сонці просушували її і сортували.

      Льон і коноплю вибирали жінки руками («тягли із землі»), в’язали їх у невеликі горстки і складали в стіжки, щоб швидше просихали і щоб дозрівало насіння. Тоді молотили або товкли на подвір’ї праниками або довбенками на камені, рідше «місили» ногами в сінях [1, арк. 11].

      Особливо відповідальною працею на Гуцульщині була заготівля в літній час сіна для худоби на зимовий період на «царинках» або на сіножатях біля хати, полі далеко від села і на полонинах, призначених на сіно. Траву косили чоловіки косами. Були два різновиди кісся – ліщинового, рідше ясеневого («кіся», «кісе», «кіссє») з однією ручкою (давніше) або пізніше – з двома. Такі кісся побутували на Бойківщині, ними користувались сербо-хорвати, болгари, литовці та інші прибалтійські народи [10, c. 196]. Сягало воно під плече косаря і було найменшим в Українських Карпатах. Косу з’єднували з кіссям за допомогою металевого кільця («обручка», «перстінь») і притискували виступ («нагупец», «нагупенчак») на п’ятці коси клином («плішка», «пасклин»). Для міцнішого кріплення коси з кіссям інколи вживали друге металеве кільце («заківка», «перстень») з отвором, в який заходив виступ на вусі коси. Косу гострили каменем («брус», «брусок») і вирівнювали, коли защербиться, залізним прутом («носак», «гусак»). Клепали косу молотком на залізній «бабці», раніше тупій, а пізніше гострій, забитій у дерев’яну основу («бабчир»), загострену внизу. Приладдя для гостріння коси косарі носили в дерев’яній, а пізніше бляшаній «кушці».

      Косили траву на гірських луках один раз на рік у першій половині вересня, а сіножаті біля хат, а також на угноєній землі – двічі на рік.

      Скошену траву («поліг») сушили у покосах («валах», «валках»), під час затяжних дощів – на 2—3-метрових зрубаних і спеціально оброблених яличках, смереках, а біля хати – на стояках, збитих горизонтально із жердин [1, c. 170].

      Просохле в копицях сіно зносили на «носилках» (двох жердинах) до стогу («стояння на зиму») або складали в невеликі низькі копиці. При складанні сіна в стіг забивали в землю «остреву» і перев’язували її сіном. Подавав сіно чоловік вилами, а жінка трамбувала його на стозі [1, c. 54].

      Складали сіно поблизу господарських будівель на спеціально відгородженій для цього площі («стежірах»). Всередині загороди було два або три обороги – з чотирьох вбитих у землю