Ключі Марії. Андрей Курков

вісім? – недовірливо повторив гість. – Люди стільки не живуть!

      – Це залежить, які люди! – усміхнулася дівчинка. – Ми б без нього збанкрутували. Знаєте, скільки тут опалювання взимку коштує? Вісім тисяч у місяць.

      – А він що, вам гроші присилає?

      – Ага! – Катя кивнула.

      – А коли ж він до Греції поїхав?

      – Та років тридцять тому.

      – Тридцять років тому? – хитро усміхнувся Бісмарк. – І ти його добре пам’ятаєш? Скільки ж тобі років тоді було?

      – Ну, добре, – відмахнулася дівчина. – Не бачила я його ніколи. Але черепки він розкладав – бабця розповідала.

      – А можна я це фото на мобілку сфоткаю? Для книги? – попросив Олег.

      – Фоткайте! – Катя знизала плечима, потім підтягнула донизу свій новорічний светр.

      Олег сфотографував старого археолога на риболовлі і знову перевів погляд на дівчинку.

      – А що ж ви ці листи прадідові не пересилаєте? – запитав він, кивнувши на пачку.

      – Перші листи бабуся якось передавала чи пересилала, а потім він сказав, щоб нахєр їх викидали і не турбували його цими дурницями!

      – Тоді чому не викинули «нахєр»?

      – Бабуся не вміє викидати. Вона сказала, що коли він помре, їй стане дуже нудно, і вона усі його листи буде перечитувати. Тоді й ці перечитає.

      Неочікуваний рінґтон «Охрана! Атмєна» змусив Бісмарка здригнутися. Катя витягнула з кишені порваних джинсів мобільник.

      – Так, ба! – сказала вона. – Вже! Добре! Нє, я вдома! Ну давай!

      – Через десять хвилин прийде.

      Олег відразу зрозумів, про кого мова.

      – Мені пора, – заметушився він. – Вже спізнююся. Іншим разом зайду. Бабусю як звуть?

      – Іруся.

      – Ти можеш у неї запитати: чи захоче вона розповісти про батька для книги? І якщо так, то даси мені знати. Ось мій телефон.

      Він відірвав від листка з адресами й іменами археологів вільний краєчок паперу і записав номер мобільного.

      На вулиці крапав дощ. Спускаючись з Печерська Інститутською, Олег намагався додзвонитися до Адіка, але той з кимось базікав. На Майдані Олег знову набрав його номер.

      – Ну шо? – запитав Адік, навіть не привітавшись.

      – Ти не повіриш! – заторохтів Бісмарк. – Він живий! Йому сто вісім років!

      – Хто? Кому?

      – Польський, той, що перший у списку!

      – Ти його бачив?

      – Ні, він давно живе в Греції!

      На іншому кінці продзвенів сміх.

      – Ти ідіот! – промовив він.

      – Сам ти ідіот! – розсердився Олег. – У мене є його фотографія.

      – Гаразд! Зустріньмося. Можу до тебе зайти через пів години!

      – Я ще не вдома. Краще за годину, – спокійнішим голосом запропонував Бісмарк.

      У підземному переході хтось грав на бандурі. Під кахельними стінами стояли місцеві бомжі. В повітрі витав запах пересмажених пампухів. Усе це підганяло Бісмарка, штовхало в спину. Він вискочив з переходу під дощ на іншому боці Майдану.

      – А може, я дійсно лох? – подумав, прискорюючи крок. – Дівчинка