Ключі Марії. Андрей Курков

відповіла вона і сама всілася за стіл. – А про що ви хочете поговорити? Про результати ЗНО?

      – Ні, – запевнив він Катю. – Чому ти так думаєш?

      – Та зі мною всі хочуть про це поговорити. Ну, провалила я ЗНО, і що? Я ж в університет і не збиралася.

      – А куди ти збираєшся?

      – А нікуди! Хочу спочатку до дорослого життя придивитися. Може, мені в ньому взагалі не сподобається?

      – А ти прадідуся добре пам’ятаєш? – перевів Олег розмову на важливішу для нього тему.

      – Звичайно! Дуже добре!

      – Він часто в археологічні експедиції їздив?

      – Часто. І на конференції, і просто копати. Іноді цілі коробки черепків різних привозив, просто на підлозі у себе в кабінеті розкладав, потім намагався їх, як пазли, складати.

      Розмовляючи з Катею, Олег придивлявся до акуратної стопки листів праворуч від вази для квітів. Ім’я адресата було надруковане, а на місці зворотної адреси стояв відбиток синього штемпеля. Олег уже побачив, що верхній лист був адресований прадідусеві Каті, археологові Польському. Здалося дивним, що пачка старих листів, які до того ж виглядали не відкритими, просто так лежала на обідньому столі.

      – Катя, а ти можеш мені його кабінет показати?

      Дівчинка замотала головою.

      – Ключ у бабусі, вона туди нікого не пускає.

      – А що, хтось уже просився?

      – Так, кілька разів. Нещодавно один старий, який ніби з прадідусем працював, у його кабінет проривався. Бабуся його мало зі сходів не спустила. А тиждень тому цілий натовп приходив – четверо. З його колишньої роботи. То вона їх і на поріг не пустила.

      – А що вони хотіли? – пожвавився Бісмарк.

      – Сказали, що дисертацію про прадідуся пишуть. Просили його записи і щоденники. Навіть гроші бабусі пропонували. А бабуся послала їх дуже далеко. Вона взагалі грубіянка. Якщо я матюкнусь, то мене відразу по губах, а сама може таке сказати, що ні в п…зду, ні в красну армію.

      – Ні фіга собі! – здивувався Бісмарк і розсміявся, через що Катя теж посміхнулася.

      – Де це ти таких виразів набралася?

      – А де ще, у бабусі! – розсміялася тепер дівчинка.

      – Щось мені твою бабусю чекати розхотілося, – напівсерйозно вимовив Олег.

      – Та почекайте! – попросила Катя. – Мені тут одній все одно нудно. А ви – прикольний. Ну, а якщо вона вас пошле, то підете. Така ваша доля.

      – Та мені теж так просто сидіти нудно, – гість розвів руками. – Тоді розкажи щось про прадідуся. Все ж не у кожної прадідусь академіком був. Може, щось батьки про нього розповідали цікаве?

      – Розповідали! – підхопила Катя. – Розповідали, як до нього колега з Німеччини приїжджав. І вони хотіли удвох залишитися, а до них якогось типа приставили, щоб за ними стежив. Вони вдвох його споювали і вкладали на той диван, – вона показала на старовинну софу з високою спинкою, що закінчувалася дерев’яною панеллю з дзеркалом. – а самі зачинялися в кабінеті і до ранку базікали.

      – Класний у тебе прадід був! Мені б такого! – з запалом вимовив Олег.

      – Чому був? –