Ключі Марії. Андрей Курков

двометрова скриня з акації, оздоблена золотом зовні і зсередини, – пояснив Лука. – У ній зберігаються Скрижалі Завіту, себто дві кам’яні плити з заповідями Божими. Ковчег наділений магічною силою. Він несе того, хто несе його, а також рівняє гори й долини. Сховав його цар Йосія, і від тії пори нікому невідоме місце сховку.

      – Але дівчина знає?

      – Можливо, саме тому її й розшукують. Але хрестоносці вже не варті того, щоб володіти такими реліквіями. Господь від них скоро відвернеться через їхні чвари.

      Вступили ми до міста, коли вже стало сутеніти. Місто зажило тим життям, яким жило й раніше, до того, як ми прийшли сюди і все живе знищили. Купці згортали ятки, водники з порожніми бурдюками втомлено сиділи у затінку – надходила вечірня прохолода, спрага вже нікого не турбувала. На вулиці вийшли жінки з відкритими обличчями і звабливими поглядами – наставала їхня пора. Вони проводжали нас теплими поглядами і лагідними усмішками. Коли дехто з наших піддавався звабі й зупинявся, князь гримав на нього, і той, незадоволено буркочучи, наздоганяв товариство.

      Ми прямували на заїзний двір, що його тримав купець Рупрехт з Гейдельберґа. Ми йому і його родині врятували життя, визволивши з сарацинського полону, і він обіцяв нас тоді гостити безкоштовно. Він виділив нам кілька покоїв, панну ми поселили з братом Лукою і занесли їм вечерю, щоб дівчина не потрапляла на очі тим, кому не варто її бачити. Самі ж повечеряли внизу.

      – Що то за юнак з вами? – запитав Рупрехт знічев’я.

      – Відбили в сарацинів, – відказав я. – Наш хлопець.

      – Теж з Русі?

      – Ні, але наш.

      Він кивнув і пішов наливати нам пиво. Він і раніше задовольнявся сухими відповідями, тож і цього разу швидко втратив інтерес».

      Розділ 9

      Київ, жовтень 2019. Що робити, коли до вас прийшли невідомі?

      За вікном шелестів жовтневий дощ. Шелестів похмуро і монотонно. Але багатогодинна робота Бісмарка якраз цього ранку увінчалися успіхом, і він тепер розглядав, як сидить на мізинці, м’яко і благородно, а не як нинішня біжутерія, золотий сиґнет з двома лицарями, що мчали на одному коні. Щось у цих лицарях прикувало Олегову увагу. Він придивився і, здається, помітив, що у переднього лицаря на спині чи то наплічник, чи мішок. Очі засльозилися через напруження, з яким він спробував детально розгледіти печатку. Просто йому було ліньки шукати лупу. А думки самі перескочили на нещодавно потривожену ним могилу. Малий розмір персня змусив згадати викопані тонкі кісточки пальців. Тисячу років назад люди були дрібніші. Може, колишній власник носив перстень і на безіменному пальці або на середньому, але відтоді людська порода пішла в ріст. Недарма ж навіть на мізинці Бісмарка перстень сидів так міцно.

      Не знімаючи персня, Олег розкрив ноут, «скинув» туди з мобільника фотографію лицарів на печатці і вставив у віконце пошуку зображень. Екран одразу ж нескінченним килимом вистелив квадратики схожих зображень. І на сиґнетах, і на старовинних гравюрах.

      – Ні фіга собі! – вирвалося у Бісмарка, коли він