Глибше, ніж секс. Мария Волкова

портфель у руці. Начебто нічого незвичного. Та коли мій фокус спрацював, я побачила, що це той самий чувак із мого університету, який із першого дня навчання встиг мене дістати. Я поглянула на свою шаурму, а потім підвела голову і перелякалася так, що ледь не залишила своє гівно тут, на сходах, поряд із пташиним. Він стояв переді мною, і сонце, яке врешті-решт вперше за декілька днів вийшло, засліпило мене, тому я бачила лише контури його тіла.

      – Невже ти переслідуєш мене? – задоволено спитав хлопець.

      – Що? – підвела голову і вмить скривилася від насичення сонячних променів.

      – Це ти вже вдруге не даєш мені спокійно поїсти, – кинула я, подрібнюючи щелепами шматки тугого м’яса.

      – Не бачив ще людей, які настільки вперто не хочуть іти на контакт, але не переживай, це ненадовго, – він широко всміхнувся і саме цим чомусь злякав. У сучасному світі люди не так часто діляться з нами щирими посмішками, бо чогось бояться, а коли все-таки діляться, то нас від незвички це насторожує. Я не встигла нічого сказати, бо хлопець уже прямував до пішохідного переходу, а я лише провела його зневажливим поглядом і повернулася до трапези.

      Доївши через декілька хвилин свою шаурму й потріпавши від бруду свій худорлявий зад, я викинула в смітник серветки та целофанову торбинку, які йшли в додаток із шаурмою, закинула на плечі рюкзак і пішла до того ж пішохідного переходу, але вкупі вже з іншими, ніж він, людьми.

      Додому я вирішила йти пішки. Це повинно було б зайняти не більше тридцяти хвилин. На відстані між вокзалом і будинком був шматок дороги, що тягнувся через невеликий перехід, у якому вдень люди продавали квіти, які, напевне, ніколи ніхто не купував, оскільки навіть до вечора квітів у них на прилавках (якщо це можна так назвати) не меншало. Але чомусь ці люди роками продовжували вперто стояти там і продавати. Коли я поверталася додому, у переході вже не було нікого. Мене лякала темрява, але я вважала, що саме страхом треба бороти страх. Тобі справді легшає, коли ти впускаєш страх у своє життя, а потім просто попускаєшся, бо в цьому немає сенсу, бо потрібно зізнатися, що насправді ти боїшся того, що у тебе в голові.

      Дивлячись під ноги, я помічала, як залишки болота обсипалися з моїх кедів на вже сухий від сонця, але досі холодний асфальт. Я почула чийсь кашель неподалік, але вирішила не озиратися й лише пришвидшила крок. Мої ніздрі вдихнули запах жахливого перегару й дали сигнал мозку, що це був якийсь п’яниця. Я озирнулася лише наполовину, і в цю ж мить мене збив з ніг сильний поштовх чужої руки. Я полетіла додолу й, отямившись, побачила обличчя чоловіка. Він хотів відібрати в мене портфель. Лежачи, я намагалася вдарити його ногами, але у відповідь отримала сильний удар у голову, який повністю збив мій фокус, і тепер я не могла бачити його обличчя. Рух почав сповільнюватися, і я заледве бачила, як чоловік віддаляється від мене з моїм портфелем у руці. Уражена голова важко впала на холодний асфальт. Я відчула, як лобом щось стікає. Хотілося думати, що це був лише піт, але біль у голові швидко