Глибше, ніж секс. Мария Волкова

сидячи у приміщенні я відчувала цей вітер знадвору: він ніжно погладив моє рум’яне від холоду лице. А потім звідкілясь виник новий, легкий аромат, що миттєво пробив мій закладений ніс, але, на щастя, не викликав чхання.

      Навпроти мене не спитавши дозволу всівся той самий чувак, який вчора трапився у тій таки аудиторії. Я вдала, що не звернула уваги, і продовжила дивитися на людей, але побачила у вікні відображення його очей з тим самим зацікавленим поглядом, що сміливо тупився мені прямо у вічі. Рука хлопця майнула біля мого обличчя, і один навушник полетів з вуха на стіл.

      – Якого біса?! – обурилася я.

      – Тепер можу поговорити з людиною, яка буде мене чути, а не дивитися у вікно, намагаючись ігнорувати весь світ і робити вигляд, що досі сидить сама, – напевне, він щось говорив до мене перед тим, як звільнити вухо від силіконової насадки.

      – Я думала, навколо таких, як ти, уже давно повинна була б сформуватися така ж компанія, і ви б весело обговорювали якусь дурню, але ти чомусь привалив сюди і успішно намагаєшся мене бісити.

      Не варто було цього казати, бо це стало сигналом для того, аби дратувати мене ще більше.

      – Ти нервова, бо знаєш, що навколо такої зануди, як ти, – наголосив на останньому він, – навряд чи колись збереться компанія? – глузливо запитав найбільший дурень у світі.

      «Що він, бляха, хоче?!» – я закипала від люті.

      – Я така нервова, тому що зараз ти порушуєш мій спокій. І я сформулюю питання по-іншому, якщо ти з першого разу не догнав: ти не повинен бути зараз зі своїми музикантами? Чи вони також тебе поперли і обговорюють свою дурню без тебе? Ти теж їх заїбав? – завдала зустрічного удару я.

      – Хм, ну ти ж ледь не залишилася на історії музики до кінця пари, так що можна вважати, що ти музикант, хоча й помилковий.

      Його обличчя розпливлося в хитрій, загадковій посмішці, на яку я не відповіла, а лише роздратовано пирхнула. Вирішила, що якщо цей зарозумілий хлопчисько не хоче йти сам, то піду я. Інколи потрібно ставити затишок на перше місце замість гордості. І в цій ситуації я так і вчинила, тож взяла своє вже майже холодне лате (про пінку вже не могло бути й мови), ривком встала з місця і попрямувала до виходу. Хлопець щось крикнув мені вслід, але в моїх вухах вчасно опинилися навушники і рядки улюбленої пісні залунали знову.

      На вході юрмилася купа народу, люди заходили і виходили, брали їжу і йшли далі. Студентки, які, схоже, у перший день начепили на себе найкращий, на їхню думку, одяг, шепотілися і сміялися так, щоб привернути увагу хлопців, а ті просто питали пароль від вай-фаю у жінки за стійкою і йшли сідати на теплі, вже нагріті чиїмись дупами дивани, і тепер вільно гортали стрічки соцмереж. Рух відбувався завжди. В різні сторони. Як важко було прорватися назовні… Бракувало повітря… Галас людей заглушував думки… Дешеві парфуми студентів перекривали гнилий запах осіннього листя… Висновок один: там, де люди, тобі завжди буде некомфортно і тісно. Простір – це те, чого ти зазвичай хочеш, і те,